Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

Софія отямилась від слів Деї:

- Потрібно негайно йти до порталу. Тобі дуже пощастило. Портал міг не активуватися повністю, і тоді користуватися ним було б дуже небезпечно. Але чарівний едельвейс ми знайшли таки вчасно. Підійди й подивись у вікно, що відкрилося.

Софія мовчки підійшла до овального чарівного дзеркала, яке утворилося усередині чорних кристалів. Воно вже не тремтіло і не мінилося. Дівчина побачила у ньому вулиці, якими їхали машини, крамниці, перехожих, що йшли у своїх справах.

- Що ти бачиш? - запитала Дея. - Це твій світ?

- Мій, - тихо відповіла Софія.

- Тобі потрібно заплющити очі та зробити туди крок. Це просто.

Софія мовчки стояла і дивилася у свій світ крізь овальне око порталу. Потім підійшла до дзеркала і торкнулася прозорої пелени. Рука увійшла у неї, мов у воду. Здавалося, що магічна течія зсередини вже потягнула дівчину за собою у її світ. Ще мить...

Але дівчина відсмикнула руку і відступила.

- Дівчино, що з тобою? Портал відчинився не на вічність, ще хвилина і шансів повернутися крізь нього у тебе не буде! - суворо сказала Дея.

- Знаю. Але… останній раз, коли я говорила з Вінченцею, вона сказала, що кожна пригода чомусь вчить. І важливо вчасно зрозуміти, що для тебе найважливіше у цей момент.

- І що ж для тебе тепер важливо?

- Я просто не можу залишити Артура, знаючи, що він у біді! Мені потрібно бути тут, у Мейоллі. Я всім серцем відчуваю, що моя допомога може йому знадобитися. А Вінченца вчила мене дослухатися до своїх відчуттів.

- А як же дім?

- Я не залишу друга в біді, - впевнено повторила Софія. - А про те, як повернутися додому, подумаю пізніше.

Дівчина відчула, як незнайома їй сила у цю хвилину народжувалась у серці.

Дея мовчала. Мовчала тепер і Софія. Вони разом дивилися, як вікно порталу стає тьмяним. Поступово воно немов розчинилося, перетворившись знову на стіну кам’яної скелі.

Неочікувано почав накрапати дощ. Подивившись на небо, Софія побачила, що воно стало сірим і низьким. Раз по раз поривчасто дув вітер, наганяючи хмари ще дужче. Стало холодно.

- І що тепер з тобою робити? - нарешті озвалася Дея.

- Мені якнайшвидше потрібно у місто. Я просто зараз вирушаю у Мейоллу! - рішуче заявила Софія.

- Ага. Отже, зараз вирушаєш. Просто цікаво: а ти туди знайдеш дорогу сама?

- Мабуть, ні, - дівчина трохи знітилась. - Але ж … ти можеш показати мені? - тепер голос дівчини звучав вже не так впевнено.

- Ти думаєш, тобі достатньо буде показати напрямок? Чи стежку? І ти сама дійдеш туди з верхівки гори?

- Але, можливо, ти зможеш провести мене? - дівчина нарешті почала усвідомлювати, що без допомоги вовчиці їй тепер ніяк не обійтись. - Деє, будь ласка, допоможи.

- Разом з тобою це доволі довгий шлях. Лише спуск з гори займе пів дня.

- Разом зі мною довгий?

- Коротший шлях для тебе буде дуже непростий.

- Але тепер мені потрібно дійти в Мейоллу саме коротшим.

Софія сама не знала, звідки в неї почала з’являтись ота рішучість, якої раніше вона в собі не помічала. У неї був меч Артура. Хто зна, можливо, це додавало їй впевненості? 

Вкладаючи меч у піхви, дівчина відчула, що дощ почав накрапати сильніше. Десь здаля на небі блимнуло світло блискавки.

- Треба негайно йти з верхівки, - озвалася Дея. - Що ж, я покажу тобі коротший шлях. З’ясуємо, чи зможеш ти пройти ним.

Дея доволі швидко побігла вперед. Софія, намагаючись не відставати, побігла за нею.