Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перед тим, як піти, я наклав деякі обмеження на її здатність обертати людей на собі подібних, щоб це не розповсюджувалося. Тільки пряма передача генів через народження дітей. В неї ж мала бути якась сім’я… Але наслідки укусів чи певних операцій з кров’ю блокувалися. Точніше, не проявлялися. Як бачите, більшість з цих селян лише сьогодні здобула здатність обертатися на вовків. До відміни мого блоку, консервація сутності працювала непогано.
– Пф, непогано?! Та я з декількох кроків не зміг відчути в них нічого, окрім людської природи!
– Згоден. Але, майстре Д’Альбон, ви ж і не система «Арка Торіна», що дозволяє просканувати сутність будь-якого об’єкта в усіх доступних спектрах. І не гном-артефактор у ранзі Архімага.
– Ну звісно, з цими навіженими винахідниками хто взагалі порівняється…
– Я тобі зараз розповім, хто!
– Хісс!
– Та що ж за день сьогодні такий! Що не скажу – сичать на мене…
– Про що цей дерев’яний блазень хоче сказати, майстре Грейткіллс?
– Та не важливо, принаймні, у розрізі нашої нинішньої бесіди. Тож…
– Тож ви дійсно залишили дівчину-підлітка жити у лісі на самоті?
– Так. – Стиснув плечима Грегор. – Захист в її хатині був не набагато слабший, ніж у вашому фамільному палаці, а сама вона – вже тоді могла одним-однісінькім ударом зробити вдовою дружину будь-якого кінного латника. До того ж, вона не зовсім одна була. Я зробив їй Хісіка.
– Кого?!..
– Хісіка.
– Хвоста мені в рота, яке приниження…
– Чи правильно я розумію, бароне, – максимально стримуючи зовсім не шляхетний, конячий регіт, почав Леон, – що мова йде про зменшену копію вашого фамільяра?
– Та копію не зробиш, він такий унікальний. – З ніжністю сказав геомант. І цього було достатньо, щоб могутній дерев’яний дракон став нагадувати лабрадора, що дочекався хазяїна. Хіба що хвостом не виляв. Щоб стіни Садиби не відбудовувати, мабуть. – Проте, Хісс здатен до, так би мовити, розмноження брунькуванням. І, за певних умов, можна зробити стільки… дочірніх організмів, скільки треба. Тож, я лишив Хісіка…
– Та дай вже йому інше ім’я!
– … разом з Ліоною, як охоронця та спостерігача. І пішов. Повернувся до Йорду, щоб продовжувати свої експерименти. Власне, задумка себе виправдала і цілих п’ять років я віддалено спостерігав, як Ліона облаштовується в тих місцях, вдосконалює свою магію, а також володіння звіриною формою. Побачив як, врешті-решт, вона стає жінкою й матір’ю…
– Нехай мене перисті хмари лоскочуть! Ви що ж, бароне, дивилися прямо на… – Шоковано відкрив рота Леон Д’Альбон.
– Най гора вам язика віддавить, віконте! Звісно ж, що ні! Проте, я, звісно ж, був в курсі, що вона водила до хати якогось молодика. А потім, власне, завагітніла. Мені було достатньо цих мисле-образів, переданих від Хісіка, щоб скласти два та два. Плюс, звісно, я зібрав параметри аури того хлопця, риси обличчя та адресу проживання. Якби ж він був би хоч на волосину небезпечним для Ліони – відросток Хісс швидко вкоротив би його як мінімум в трьох місцях. Хоча, може, і варто було б. Бо саме через нього й почалися проблеми.
Одного разу її коханець прийшов до Ліони з пропозицією перебратися у Грейткіллс. В одне невеличке селище, де в той час збиралися усі шукачі пригод на свої афедрони та спраглі до артефактів давнини йолопи. Як ви можете здогадатися, віконте, це було саме село Прилісна.
– Та звісно ж, куди ж в Грейткіллс без цього пропащого селища головорізів. Он вони звідки тут розвелися! Шукачі пригод, шляк би їх трафив!
– Знов програв Гуго у брідж?.. – Похитав головою Хісс навіть без єхидства в голосі.
– І Торвольду…Як?! Він же… він же коваль!
– Не льсти собі. Я в нього вже третій тиждень відігратися не можу. – Ще сумніше промовив дерев’яний дракон.
– Тож, донька Ліони народилася вже в Грейткіллс. На очах прадідів тих людей, що зараз населяють Прилісну. І це була неабияка подія для тих, хто в курсі. Тобто – для мене. Перший народжений вищий вервольф за багато століть. Доречі, наскільки розумію, навіть зі своєю дитиною Ліона не балакала. Мова їй так і не далася. Нема такого каліцтва тіла, яке б не змогла сцілити кров вищого вервольфа. Але, мабуть, її німота йшла від розуму… Весь час, що я її знав, вона висловлювала свої думки виключно письмом та мовою жестів. Ну і гарчала, звісно, коли щось не подобалося.
– Але що ж з нею сталося? Ви вірно підмітили, що не так вже й багато створінь, здатних знищити вищого вервольфа.
– Так, це правда. Але у дівчинки, мабуть, була певна жага до пригод. Інакшим чином я не можу пояснити те, що вона наодинці попхалася битися з лавовим змієм Червоної Гори.
– Най би йому кишки по усім Колам розмотало…
– Повністю з вами згоден, учню. Але, нажаль, не розмотало. Бій стався. Хоча, з огляду на майже повну відсутність якогось відповідного магічного досвіду в Ліони, це, скоріше, було побиттям немовлят у виконанні змія. Її, власне, врятувало лише два фактори. Першим була воістину неймовірна живучість, яка й не снилася оригінальним вищим вервольфам. А другим – моє закляття, котре я потайки наклав на неї ще коли ми були разом. Розуміючи, що не зможу постійно бути поруч. Воно мало заховати Ліону в особливий, магічний мінерал та дещо приспати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.