Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Це надзвичайно дивне почуття з тих, які я знаю. Туга. Людині здається, що її повністю поглинула оточуюча реальність, вона вже вжилася в нове середовище, зайнята новими справами. І раптом – сліпучий спалах: чиєсь обличчя, очі, вуста і руки. Відчуваєш їх на собі з пронизливим реалізмом, і приходить усвідомлення того, що все, що нас оточує, стає неважливе, байдуже, навіть відразливе. Відразливе саме тому, що воно віддаляє нас від тих рук, від тих вуст. Тобі знайомий це душевний біль, цей цілком фізичний біль, який пронизує груди раптовою короткою хвилею?..

Кольський піддався переконливості її слів і тону. Миттєво він не лише пригадав багато моментів туги за Люцією, але саме зараз така хвиля огорнула його. Її душа… її яскравий теплий погляд… Її вуста, які при розмові рухаються так, ніби в щілині губ формують слова, ніби тактильні форми якогось невидимого пластиліну… Вуста, яких він ніколи не цілував і якими ніколи не володітиме… Біль. Пронизливий фізичний біль у серці. Як вона це добре сказала… Як вона все це знає? Як може влучно пояснити…

Тепер вона здавалася йому єдиною істотою в світі, яка може зрозуміти його трагедію. Зрештою, на початку зближення вона з таким натиском говорила йому, що страждання душі можна стократ легше залікувати, коли чиясь щира допомога, чийсь мудрий погляд, чиєсь вміле і глибоке почуття візьме на себе частину нашої журби. І як він міг сумніватися у щирості її слів, сказаних тоді, на терасі вночі, про почуття, про які вона говорила зараз, про мудрість і досвідченість людської душі, які він відкривав у ній щоразу? Хіба не божевіллям було те, що він захищався від усього цього замість прийняти її дари з усією вдячністю й відданістю?..

Кольський мовчки простягнув руку й обняв її ніжним лагідним рухом. Вона тільки й чекала на це, зсунулась на його коліна м’яко і впевнено.

– Я стільки пережила там, далеко від тебе, стільки передумала, – говорила тихо вона, ледь торкаючись щокою його скроні. – Були такі нервові дні очікування, дні безглуздої надії. Уяви собі, що мене в той момент огортала якась манія. Я назвала це передчуттям. Я чекала, що ти мене здивуєш і приїдеш. Я знала, що це абсурд. Сміялась над собою, але свої почуття контролювати не могла. Мене питали, що зі мною.

Вона замовкла і за мить додала:

– А я знаю, що це? Чи зможу це назвати? Скільки існує слів, як багато визначень! Можна згубитися в їхньому лісі й не мати змоги вибратися з нього. І не знайти відповідного. Говорити про почуття – це так, якби хтось хотів словами переказати музичний твір. Немислимо! Ти згоден?

– Так, так, – підтвердив він і міцніше обійняв її.

У скронях пульсувала кров. Усі м’язи пронизувала хвиля відчуття близькості її тіла.

Вона прикипіла до його вуст довгим, розкішним, виснажливим поцілунком.

Вона не відірвала вуст і тоді, коли він підвівся і, несучи її на руках, поклав на софу…

Від цього дня, від тих годин, проведених з Ніною в бібліотеці, ставлення Кольського до неї кардинально змінилося. Він повірив. Повірив, що вона кохає його. І хоча він був далекий від подібного почуття до неї, йому хотілося врівноважити їхні стосунки ще більш очевидним проявом любові.

З огляду на думку оточення, вони не могли дозволити собі бачитись занадто часто. Ніна приходила до нього двічі-тричі на тиждень й затримувалася занадто довго в ті дні, заважаючи йому виконувати свої обов’язки щодо пацієнтів у клініці та поза нею. Звичайно, Кольський жодного разу не натякнув їй на це. Найменший натяк на цю тему був просто неможливий. З часом він навіть відчув бажання врегулювати цю справу. Він дедалі більше звикав до Ніни. Стосунки з нею здавались ефективними ліками, а якщо не ліками, то принаймні наркотиком, який заглушив його тугу за Люцією. До Люції, щоправда, Кольський писав майже так само часто, як і раніше. І, можливо, під час написання цих листів він відчував якусь свою провину, зраду, яку вчинив. Це не мало ніякого обґрунтування, і все ж словами, сповненими ніжності, він хотів висловити їй свою покуту.

Це були єдині моменти, коли любов до Люції наростала в ньому з такою сильною хвилею, як раніше. Це були лише моменти, коли він змушений був глушити в собі переконання, що його роман з Ніною марний. Крім того, цей роман уже увійшов у його життя, як природна і невід’ємна частина тижневої програми. Коли іноді бувало, що Ніна не могла прийти у призначений час, Кольський дратувався і не знаходив собі місця. Більше того, він навіть помітив у собі ознаки ревнощів.

Це було одного вівторка. Ніна мала прийти до нього о шостій. Зазвичай вона була пунктуальною, і коли щось мінялося в її планах, вона завжди повідомляла про це або листом або телефоном. Цього разу було пів на сьому, коли він сам вирішив подзвонити їй. Покоївка підняла слухавку. Кольський назвав своє прізвище і запитав, чи може запросити дружину професора. Він чітко почув:

– Я зараз перекажу, пане докторе.

Покоївка його знала і, можливо, навіть здогадувалась, що він мав тісніші стосунки з її господинею. То ж вона, мабуть, не допускала, що пані хоче приховати від нього свою присутність вдома. Через кілька хвилин вона повернулася і сказала:

– Вибачте, пане докторе, але пані немає. Пані поїхала до Констанціна[67]. Я ще раз їй скажу, що пан доктор дзвонив.

Кольський поклав слухавку цілком впевнений, що його обдурили. Він добре знав розташування кімнат в особняку Добранецьких та місце телефонного апарата, тож чудово розумів, що служниця не могла не знати, що її пані немає вдома. Вона, мабуть, точно знала, що пані вдома, якщо сказала, що доповість. Мабуть, вона насправді повідомила і почула від Ніни розпорядження щодо цієї ідеї про Констанцін.

Його охопив гнів. Звичайна брехня. З якою метою?.. Мета могла бути лише одна: інший мужчина. Руйнувало цю гіпотезу тільки одне питання: чому тоді вона сама не зателефонувала йому з цим надуманим констанцінським приводом? Таким чином вона б убезпечила себе від викриття. Вона була досить кмітливою, щоб усе влаштувати якнайправдоподібніше.

Відповідь на ці сумніви з’явилась раніш, ніж він очікував. Посланець приніс її у вигляді листа. На аркуші паперу вона написала лише кілька слів:

«Я обов’язково мушу відвідати Стефу в Констанціні. У неї знову напад. Я в розпачі, що сьогодні не побачу тебе. – Н.»

Він стягнув до кишені за чайовими і запитав посланця:

– О котрій вам передали цей лист?

– О п’ятій, прошу пана. Але не я його взяв, тільки мій колега, а як він не міг, то передав мені. А я не думав, що це щось термінове.

Після того як посланець пішов, Кольський ще раз прочитав лист і зневажливо відкинув далеко від себе. Папірець, як бумеранг, затріпотів у повітрі