Читати книгу - "Салимове Лігво"

— На кшталт сільського вітального візка, — погодився Метт[147].

— Скажу про це сьогодні Сюзен. Гадаю, вона буде за.

— Добре.

Коли Бенів «сітроен» завуркотів геть, Метт підняв руку і помахав. Бен навзаєм двічі прогудів, а потім його задні вогні зникли за пагорбом. Після того, як звук машини вщухнув, Метт майже цілу хвилину простояв на ґанку з руками в кишенях, з очима, обернутими до дому на пагорбі.

  3

Вечірніх репетицій п’єси в четвер не було, тож близько дев’ятої Метт поїхав до «Делла» випити два чи три кухлі пива. Якщо той клятий різун Джиммі Коді не прописує йому нічого проти безсоння, він пропише собі того сам.

«У Делла» негусто бувало народу, коли не грав якийсь гурт. Метт побачив лише трьох знайомих йому людей: Пронозу Крейґа, котрий леліяв кухля в кутку; Флойда Тіббітса з грозовими хмарами на чолі (він три рази цього тижня балакав із Сюзен, двічі телефоном і один раз особисто, у вітальні Нортонів, і жодна з тих розмов не пішла на добре); та Майка Раєрсона, який сидів в одній з дальніх кабінок під стіною.

Метт підійшов до шинквасу, де Делл полірував склянки і дивився по портативному телевізору «Айронсайда»[148].

— Вітаю, Метте. Як воно справи?

— Добре. Мляво сьогодні.

Делл знизав плечима:

— Йо. Там, у драйв-іні в Ґейтсі, йде пара якихось мотоциклетних фільмів. Я не можу з цим конкурувати. Кухля чи джбанок?

— Хай буде джбанок.

Делл наточив, змахнув піну і долив ще пару дюймів. Метт заплатив і, якусь мить повагавшись, вирушив до кабінки Майка. Майк, як і більшість молоді в Лігві, був профільтрований крізь його мовно-літературні уроки і Метту він подобався. При посередньому інтелекті він досяг вище середніх успіхів, оскільки наполегливо трудився і знову й знову питав про речі, яких не розумів, допоки їх не второпає. На додаток до цього він мав ясне, природне почуття гумору та приємну домішку індивідуалізму, що робило його улюбленцем класу.

— Вітаю, Майку, — сказав він. — Не проти, якщо я приєднаюся до тебе?

Майк Раєрсон підвів голову, і Метта немов струмом вдарило. Перша його реакція: Наркотики. Важкі наркотики.

— Звісно, містере Бьорку.

Голос у нього був безживним. Обличчя жахливим, хворобливо-білим, з глибокими темними тінями під очима. Самі очі здавалися величезними і запаленими. У напівтемряві таверни його руки блукали по столу, неначе привиди. Перед ним стояв неторкнутий кухоль пива.

— Як твої справи, Майку?

Метт налив собі кухоль пива, не даючи волі власним рукам, яким праглось тремтіти.

Його життя завжди відзначалося м’якою плинністю, такий собі графік з коливаннями підйомів і понижень (і навіть ці заклякли у передгір’ях, відтоді як тринадцять років тому померла його мати); до причин, що тривожили це життя, належали гідні жалю історії деяких з його учнів. Біллі Ройко у збитому гелікоптері загинув у В’єтнамі за два місяці до припинення вогню; Селлі Ґрір, одну з найкмітливіших і найжвавіших учениць, яких він бодай колись мав, убив її п’яний бойфренд, коли вона сказала, що хоче з ним розійтися; Ґері Коулмен, котрий осліп через якесь незбагненне виродження зорового нерва; брат Бадді Мейберрі Даґ, єдина добра дитина у всьому тому дубуватому клані, потонув у Олд Орчард Біч[149]; і наркотики, та маленька смерть. Не всі з тих, хто вступив у води Лети, вважали за потрібне в ній скупатися, але таких було достатньо — дітей, які зробили марення своїм харчем.

— Справи? — повільно повторив Майк. — Я не знаю, містере Бьорку. Не дуже добре.

— На яке це лайно ти запав, Майку? — лагідно запитав Метт.

Майк подивився на нього, не розуміючи.

— Торч, — сказав Метт. — Амфі? Секон? Кокс? Чи це…

— Я не на наркоті, — сказав Майк. — Гадаю, я хворий.

— Це правда?

— Я ніколи в житті важкої наркоти не пробував, — промовив Майк і, здавалося, ці слова коштують йому жахливих зусиль. — Тільки траву, та й її не торкався вже чотири місяці. Я хворий… захворів у понеділок, як я думаю. У неділю ввечері я заснув на Злагідному Пагорбі, розумієте. І проспав там аж до ранку понеділка.

Він повільно похитав головою.

— Я паскудно почуваюся. Відтоді мені паскудно. І здається, мені щодня все гірше.

Він зітхнув і, здалося, цей присвист повітря струснув усе його тіло, мов сухий листок на якомусь осінньому клені.

Метт подався вперед, стурбований:

— Це сталося після похорону Денні Ґліка?

— Йо, — знову подивився на нього Майк. — Коли вже всі поїхали, я туди знову повернувся, щоби все там закінчити, але той йобаний — вибачте мені, містере Бьорку — Роял Сону так і не з’явився. Я довго його чекав і от тоді, мабуть, і почалася моя хвороба, бо все після того, воно… ох, як мені болить голова. Так, що важко думати.

— Що ти пам’ятаєш, Майку?

— Пам’ятаю?

Майк поглянув у золоті глибини свого пивного кухля і задивився на бульбашки, які відривалися від стінок і спливали на поверхню, щоб випустити з себе газ.

— Я пам’ятаю спів, — сказав він. — Найсолодший, який лишень коли-небудь чув. І таке відчуття ніби… ніби тону. Тільки воно було приємним. Якби ще не ті очі. Ті очі.

Він вчепився собі за лікті й здригнувся.

— Чиї очі? — нахиляючись вперед, запитав Метт.

— Такі червоні очі. Ох, і лячні очі.

— Чиї?

— Я не пам’ятаю. Ніяких очей. Мені все те наснилось, — відштовхував Майк це від себе. Метт ледь не явно бачив, як він це робить.

— Я більше нічого на пам’ятаю про вечір неділі. Я прокинувся вранці у понеділок на землі і спершу навіть не міг встати, такий я був зморений. Але зрештою підвівся. Вставало сонце і я злякався, що спечуся. То я пішов у ліс до струмка. Та так заморився. Ох, страшне заморився. То я знову заснув. І проспав до… ну, до четвертої чи п’ятої години.

Він видав якесь таке зсушене, папірчасте хихотіння:

— Я був весь закиданий листям, коли прокинувся. Але почувався вже трохи краще. Я піднявся і пішов до свого траку.

Він повільно провів долонею собі по обличчю:

— Хоча якимсь чином у неділю ввечері з хлопчиком Ґліків я покінчив. Дивно. Я того навіть не пам’ятаю.

— Покінчив?

— З Роялом чи без Рояла, а могилу було цілком засипано. Обкладено дерниною та все таке інше. Гарна робота. Не пам’ятаю, як її робив. Мабуть, був уже дуже хворим.

— А де ти провів вечір понеділка?

— У себе вдома. Де ж іще?

— Як ти почувався зранку у вівторок?

— Я у вівторок прокинувся не вранці. Проспав весь день. Прокинувся аж увечері.

— А тоді ти як почувався?

— Жахливо. Ноги неначе гумові. Пішов попити води і ледве не впав. Мусив сунути до кухні, спираючись на меблі. Кволий, як те кошеня.

Він нахмурився.

— На вечерю у мене була бляшанка «Дінті Мур» — знаєте, оті м’ясні консерви[150] — але їсти я не міг. Просто подивлюся на те, і мене неначе ось-ось виверне. Як ото коли жахливе похмілля і хтось тобі показує їжу.

— То ти так нічого й не їв?

— Я намагався, та все виблював. Але мені трохи покращало. Я пішов і трохи погуляв.