Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Мозок тріщав, вишукуючи способи псування ворожого майна в кількості сім одиниць. Три величезні, товсті бомбарди настільки важкі, що їх навіть на лафети не встановлювали, лежали на землі, трохи задерши жерла, а тильною частиною впираючись у забиті в землю кілки. Цар-гармату бачили? Хоча б на фото? Ну ось… її молодші сестри. Не дуже «молодші». А крім бомбард стіни монастиря намагалися зіпсувати ще чотири гармати. Ці вже більше підходили під визначення гармат, втім, може, лише гаубиці. Калібр до довжини ствола я не прикидав — але нічого такі «хоботи», значні.

Вони якраз і вгатили майже залпом, коли я під'їхав ближче, щоб докладніше роздивитися ділянку та об'єм проблеми.

М-да… Вражає. З роботою РСЗВ не порівняти, але теж цілком переконливо пояснює, чому саме артилерія — бог війни.

Занадто близько до позицій пушкарів я не ліз, тож і на мене ніхто не звертав уваги. Свєї неквапливо виконували свою роботу… ну а куди поспішати? Монастир не втече... А я придивлявся і прикидав.

В історії, написаній Сенкевичем, якщо тільки я правильно пам'ятаю, герой уночі пробрався до гармат, заклав у дула порох і підірвав. Правдоподібність такої диверсії обговорювати нема рації, чого тільки не буває, але мені спосіб Кміціца не пасував. Хоча б тому, що я не мав із собою достатню кількість вибухових речовин, а шведи навряд чи будуть настільки люб'язні, щоб віддати мені свій порох.

До речі, про порох. Заготовлені заздалегідь ядра лежать купками неподалік гармат, а ось порох до гармат приносять у невеликих барилах безпосередньо перед заряджанням. А основний запас ВР зберігається метрів за сто від позиції. На трьох возах. І під охороною... До речі, барил на тих возах не так і багато, що передбачає доставку боєприпасу з ще більш віддаленого складу. А підвезення здійснюється за потребою.

Але, навіть якщо припустити, що мені вдасться якимось дивом отримати пару барил вогневого зілля, толку від цього майже ніякого. Що мені робити з ним? Просто засипати у жерло? По-перше, — як це зробити фізично? А по-друге, — як його потім підпалити? Методом перевірки наповнення бензобака за допомогою запальнички?

Ні, ну загалом і в цілому, теж варіант. Але тоді підривників потрібно за кількістю гармат.

Читав, що наші артилеристи намагалися знімати приціли. Але у цих монстрів я нічого подібного не спостерігаю. А якби й були — навіть сліпий навідник навряд чи зможе промахнутися повз фортечну стіну.

Зате, дивлячись як бомбардир підносить розпечений шомпол до казенної частини дула, я згадав ще один старовинний спосіб псування гармат. При захопленні ворожої артилерії в бою та неможливості відтягнути її на свій бік, солдати заклепували запальний отвір. Це, звичайно ж, не перетворювало гармату на марний шматок металу, але виводило з ладу на досить тривалий час.

І ось цей варіант мені подобався більше за інших. Тому що я міг його провернути самотужки і відносно безшумно. Якщо заздалегідь все продумати та підготувати «заклепки».

Щоб не стирчати стовпом і привертати зайву увагу, я неквапливо проїхав у віддалений кінець табору, де над великим навісом вився густий дим, і чувся характерний передзвін кузні. Заодно і щодо заклепок подивитися.

Для моєї мети найкраще підходили цвяхи. І матеріал відносно м'який, розклепувати не важко, і підходяща форма. Ось тільки в цьому столітті їх не з катанки рубали, а поштучно кували. Відповідно вироби були просто величезними. Як нинішні «150», тільки ще товщі і найбільше нагадували те, що в моєму часі називають «костуром будівельним». А така балда не в кожний отвір увійде.

Загалом, засмутився я трохи, що знову план доведеться міняти. Але тут, як кажуть, пощастило. Вже збираючись їхати, зачепився поглядом за коваля, що поправляв підкову коня.

Вухналі! Ось що мені потрібно… Краще не придумати.

Спішився і з лінню в очах та поважним виглядом шляхетного пана, з незрозумілої причини змушеного займатися тим, що зазвичай роблять слуги, неквапливо підійшов до кузні.

  — Що забажає, пане? — підскочив до мене підмайстер. — Якщо зброю наточити чи кірасу поправити — це до Йохансона… — хлопець вказав напрямок. — А ми більше по конях. Розкувати-підкувати... Хворий зуб висмикнути чи бабку зміцнити.

— Підкови гляньте… Накульгувати став… здається… — кинув я у відповідь перше, що спало на думку.

— Це ми миттю… — хлопець подав знак ще одному такому, як і сам — вихрастому, білобрисому — і вони закрутилися, затанцювали навколо мого коня не гірше за циган на ярмарку. А бойовий жеребець, привчений слухати тільки господаря і рвати зубами чужинця не гірше за пса, тільки хвостом помахував, стриг вухами, невдоволено пофиркував, але стояв смирно. Розумна тварина. Недарма одна королівська фаворитка сказала, що чим більше вона впізнає людей — тим більше любить коней та собак.

Поки підмайстри готували коня до огляду копит, я ніби з цікавості ступив під навіс. Постояв при столі з розкладеними на ньому інструментами та іншим спорядженням. Взяв парочку вухналів, повертів, розглядаючи... Ненароком упустив за пазуху...

Міг і не квапитися. Всі довкола були зайняті справою і на мої маніпуляції уваги не звертали. От і добре… Схопив у кулак скільки помістилося і засунув за пояс. Запас кишеню не тягне, навіть якщо такої ще в моді немає.

До речі, про людей... Інша епоха — інші звичаї. От хотів би я побачити свого часу якогось бійця… та хоч і лейтенанта, що безцільно снує по військовій частині. А тут — іди куди хочеш, все навстіж. Втім, а що приховувати? Кількість ворогів приблизно відома, а тисячею більше чи менше, ролі не грає. Тип озброєння? Та такий самий, як у всіх... Хто командир і чого вміє? Теж у межах похибки. Всі досягнення та помилки на перелік. Тож «чистим» шпигунам ловити нічого.