Читати книгу - "Я хворий тобою, Валерія Дражинська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мирослава
Від роздумів між сном і дійсністю мене відвернув несподіваний для зими спів птахів. Я здивовано підвелася на ліжку й озирнулася на всі боки. Крізь вікно, від стелі до підлоги, пробивався неймовірної краси світанок. Я, немов заворожена, хотіла підійти, але знову цей незрозумілий спів. Нарешті крізь ватяну голову до мене дійшло, що це дзвінок у двері.
Побачити на порозі квартири Вадима з валізами було, м'яко кажучи, неприємно. Він підбадьорливо мені посміхнувся. Ось вона жалість у чистому вигляді. Гидко на душі!
- Слава, з приводу житла ви не хвилюйтеся! Квартиру знято на довгий термін.
Я подякувала йому і поспішно випровадила. Пройшлася квартирою. Простір, розкіш, шикарний вид із вікон десь... не уявляю, який це поверх, але дуже високо! Заздалегідь здогадуючись, що на мене чекає, я знайшла кухню. Бінго! Холодильник забитий продуктами. Цікаво, він усіх так кидає?! Чи тільки тих, з ким хотів одружитися?! З таким антиоптимістичним настроєм я ввімкнула величезну плазму.
Шлунок, який вимагав їжі, змусив іти й готувати собі сніданок. План дії, за допомогою нічних "роздумів", сформувався швидко. Дати кілька днів Ігнату охолонути, а потім відвідати його в офісі. Причина прозаїчна - повернути каблучку. Хоча, відкриваючи чергову валізу, з'явилася ще одна вагома причина, що нахабно лежала на акуратно упакованих речах. Значна пачка євро, яку дуже не терпілося кинути в одну гордовиту пику. Сволота! Придурок! Імбецил! Відкупитися вирішив! Так, ти сам, як блаженний бігав за мною весь цей час. Я вже звично придушила сльози і, вивернувши весь вміст валізи, нарешті знайшла свою сумочку. А в ній мій гаманець із готівкою. Не густо, але скромно прожити до авансу можна. Привернув увагу телевізор:
Жаровський Віктор Володимирович мер міста... Далі слух абстрагувався, а очі сфокусувалися на картинках у плазмі. А вони були жахливими - понівечене тіло мого колишнього прийомного батька миготіло на екрані в усіх ракурсах, навіть помутніння не заважало розгледіти всю жорстокість події. Убитий! І чомусь я була впевнена ким.
До Ігната в офіс мене не пустила охорона. Навіть не дали піднятися до його референта. Зайнятий! Ледве стримуючи сльози, я відійшла від ресепшена. Я не знала, що робити далі. Їхати в заміський будинок? Невже він не дасть мені й шансу? Опустивши голову, сховавшись за волоссям, я пішла на вихід. Поблизу пролунав знайомий голос:
- Слава?! - я з надією подивилася на людину, яка підійшла до мене.
Марат.
- Привіт, що ти...,
Я не дала йому закінчити:
- Мене не пускають до Ігната. Проведи мене, будь ласка.
- Це погана ідея, - похитав він головою.
- Мені потрібно тільки сказати йому дещо. Будь ласка!
- Слава, він не буде з тобою розмовляти. Якщо я тебе проведу, охорона виведе назад. Не потрібно принижуватися! - у голосі не було співчуття, лише констатація факту.
Я не стрималася, і сльози покотилися з очей. Марат ледве помітно поморщився.
- Він занадто довго терпів від тебе те, за що інших без роздумів прибирав зі свого життя. Ти перевищила ліміт, - це втіха така?!
- Ти хочеш сказати, що нарешті він прозрів? - я гірко усміхнулася.
- Я нічого не хочу сказати, - він покликав до себе охоронця, - Принеси паперові рушники.
Далі роздалося важке зітхання:
- Не потрібно його тут чатувати. Він користується підземним гаражем. Заспокойся і їдь додому.
Чоловік вручив йому рушники, він відірвав кілька штук і простягнув мені.
- Ігнат не став би вирішувати мої проблеми, якби хтів остаточно кинути, - я не розуміла, кого хотіла переконати - його чи себе.
- Можливо, він просто хотів наостанок убезпечити тебе від минулого.
Раптовий здогад змусив відкрити рот у здивуванні.
- Ти був із ним там!
Марат допомагав Ігнату у вбивстві Жаровського. Тільки йому він до такої міри довіряв.
- Не люблю телевізори. Багато зайвого там показують, - усміхнувся він, - Тебе це не лякає?
- Смієшся?!
- Хіба? - він підняв одну брову, показуючи серйозність.
- Дякую! - гадаю, моя щира вдячність була красномовнішою за всі запевнення.
- За що?
- Ти знаєш, - просто сказала я.
- Дивна ти! Інша була б у жаху. І навіть не засуджуєш?
- Ні! Усе заслужено!
- Я ще про це пошкодую, - пробурмотів він, важко зітхаючи, - Ми сьогодні йдемо в клуб. Ще не знаю в який, - він дістав телефон, - Продиктуй свій номер.
Я поспішно назвала цифри.
- Коли знатиму точно, скину тобі повідомлення.
- Дякую, Марат!
- Почекай! Він усе одно не стане тебе слухати, - "обрадував" він мене.
- І що робити? - промямлила я.
- Господи Слава, ти мене вражаєш. Ти навіть не знаєш, як змусити чоловіка тебе слухати?! - усміхнувся він. - Але я розумію його одержимість! Свіжа краса зі своєрідним характером і з забійною наївністю. Це... притягує! - він простягнув руку і легко погладив мене по щоці, я не побачила жодного грама натяку на наміри в мій бік, тільки дружній дотик.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я хворий тобою, Валерія Дражинська», після закриття браузера.