Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Я відчувала на губах його грубу руку, незвичну. Він порушив межу, після цього вже не буде вороття.

Я вп’ялася пальцями йому в руку, але надто повільно, надто кволо. Я відчула, як лечу кудись у безодню. Ванна кімната попливла перед очима, розпадаючись на дрібні фрагменти.

Він засміявся, стискаючи мене ще міцніше.

– Я тобі допомагаю. Ти п’яна. Ти собі нашкодиш. Не опирайся.

Пам’ятаю, я тоді подумала, що кричати – надто банально. Небезпечно, ніяково й недоречно. На тлі дзюрчання води, що набиралася до ванни, я чітко запам’ятала останні слова Арона:

– Тихенько, Ліє.

А далі прогалина.

Наступного ранку я, як завше, прокинулася у своєму ліжку, запанікувала, різко сіла, почала задихатися. У легенях пекло, боліли ребра, кінчики волосся були ще трохи вологі, у голові дивно стукотіло, наче десь на віддалі. У квартирі було темно й тихо. Я сповзла з ліжка, живіт скрутило, і знову опинилася в ванній кімнаті – зігнулася над унітазом, здригаючись від нестримного кашлю. Сіла на холодну підлогу, тоді підвелася на ноги, ще раз перевірила шафку з ліками – нічого там не знайшла. Оглянула себе – тут синець, там невеличка подряпина – а тоді спробувала розібратися з образами в голові, відчайдушно намагаючись згадати, що зі мною сталося, але, хоч як я старалася, прогалину в пам’яті заповнити не вдалося.

Після тієї пригоди я впродовж ще кількох місяців часто прокидалася вночі від відчуття, ніби вода заповнює легені, заливає горло, а ребра болять від сильного стискання. Іноді мені снилися дивні кошмари – і тоді Еммі трясла мене рукою за плече, щоб розбудити.

Пам’ятаю, я подумала: «З такими, як я, такого не може трапитися».

Такого не стається з дівчатами в піжамах, які залишилися ночувати в своєї найкращої подруги на розкладній канапі.

– Він мені щось підсипав, – сказала я Еммі. – І я від них пішла.

Це єдине, у чому я була переконана, єдина моя провина.

Еммі налила мені ще горілки. Піднесла тост, який міг означати: баба з воза, за нові старти, або тисячу інших безглуздих речей, які люди урочисто оголошують із чаркою в руці. Але вона взагалі нічого не сказала. Горілка обпекла мені горло, Еммі підповзла ближче, щоб налити мені ще одну порцію, й цього разу всілася поряд, прихилившись плечима до стіни. Це були перші з багатьох наших посиденьок із горілкою, коли ми, захмелілі, точили теревені, адже телевізора в нас не було. Ми сиділи, нахиливши голови, я відчувала рукою дотик її руки і приємне тепло від горілки в шлунку, у руках і ногах – і в той момент я належала їй.

Дещо згодом, коли наші шляхи вже розійшлися, якось я сиділа навпроти одного з інформаторів, який не наважувався сказати те, що хотів, – це було видно з виразу обличчя, з випинання вилиць, вгадувалося в напруженні плечей. І тут у мене з’явилася думка. Що Еммі, вочевидь, те саме побачила в мені, збагнувши, що я недоговорюю, – і, мабуть, сама пережила щось схоже. Я побачила, що її губи стиснулися в пряму лінію, вона коротко кивнула – і нічого вже не треба було казати.

Коли до нас через три тижні завітала Пейдж, сказавши, що просто була поблизу, мене вбило не те, що з нею приперся Арон. І навіть не те, що він зайшов усередину. Найбільше вразило те, що він мені усміхався і в його очах не було ні тіні жалю, ніяковості чи хоч чогось. Ніби він був твердо переконаний, що я ніколи нікому не розповім, що мені нічим дорікнути, що я взагалі не знаю, що він зробив, – він усміхався, бо почувався переможцем.

Не знаю, чим саме мене найбільше вразила Еммі. Тим, що взяла в руку ніж і скористалася ним? Тим, що шкодувала, що сама цього не зробила? Або ж тим, що вона стрималася й не різонула глибше? Мене вабили в ній як безстрашний порив, так і стриманість.

Я ніколи не зможу пояснити поліції, що знала її як облуплену, що Еммі ледь його зачепила. І не знаю, чи сама могла б стриматися.

Зрештою, передчасна згода на проведення обшуку нічого не дала. Я не встигла перекласти кудись бостонську газету з порожньої шухляди на кухні. Кайл коротко зиркнув на неї, перш ніж відкласти. Цікаво, чи згадав він, що вже бачив газету, коли тут ночував, чи підказала йому зненацька пам’ять, коли побачив її вдруге? Я також не встигла сховати речей, які вкрала Еммі; сподівалася, що вони достатньо дрібні, щоб не створити проблем ні мені, ані Еммі.

Проте згода співпрацювати зі слідством давала доступ до інформації, тільки це, зрештою, було мені потрібне. А з інформацією я вміла поводитися.

Підслухавши розмову між поліціянтами, я дізналася, що вони шукають конкретного ножа: лезо з зазубленим краєм, приблизно десять сантиметрів завдовжки.

Вони вилучили й запечатали в окремі пакетики всі ножі з нашої кухні, навіть ті, що закороткі, задовгі, надто тупі, заточені з обох боків, з набору для м’яса. Відсутні речові докази такі самі викривальні, як і ті, що залишилися.

Далі вони розійшлися з кухні по всьому дому, підіймали диванні подушки, відчиняли шафи, зазирали під меблі, і я мимоволі засміялася.

– Що тут смішного? – поцікавився Кайл.

– І що, справді так буває? Знаряддя вбивства ховають між диванними подушками?

– Ви здивуєтеся, але буває всяке, – сказав він.

– Скажу трохи інакше. Невже хтось ховатиме знаряддя вбивства вдома, коли для цього є куди кращі місця – наприклад, озеро?

Кайл відірвався від обстеження кухні й повернувся до мене:

– Гадаєте, ніж там?

Я б особисто викинула його після застосування. В озеро або якусь глибоку канаву. Позбулася б із рук – і нехай природа бере своє.

– Здається, так було б надійніше.

Він кивнув і продовжив розкладати ножі по пакетиках.

– Обстежуватимете озеро? – поцікавилася я.

Малоймовірно. Місцевих ресурсів недостатньо, та й доказів недостатньо, аби стверджувати, що він може там бути.

– Того чоловіка вбили не в машині, – прокоментував із вітальні Додж, інші завмерли, обернувши на колегу недвозначні погляди.

– Що? – сказав Додж.

– А де його вбили? – користуючись нагодою, поцікавилася я.

Кларк Іґан біля канапи важко зітхнув.

– Не знаю. Не в машині, не вдома, не на роботі. І, так виглядає, що не тут. – Він обвів рукою мою кухню та вітальню.

– Так виглядає?! – перепитала я