Читати книгу - "Хочеш жити?"

— Плювати на батька! Давай гроші, — відповів Пок. Його рука шугнула за спину й з’явилась знову, тримаючи пістолет.

Осіда кивнув. Він повільно підвівся й підійшов до столу. Він уже потягнувся до шухляди, де лежала зброя, його тлусте тіло приховувало всі рухи, та в ту ж мить він відчув, як дуло Покового пістолета вп’ялось йому в спину, і зрозумів, що це кінець. Рука Осіди опустилася від верхньої шухляди до другої, яку він і відкрив. У цій шухляді зберігалась готівка.

— Ось... це все, що маю. Бери собі.

Пок відсунув Осіду вбік, вихопив товстий пакунок доларових купюр. Закинувши гроші за пазуху, він швидко рушив до дверей.

Осіда досі відчував небезпеку, тож стояв не рухаючись.

— Не забувай, Поку, твій батько і я — добрі приятелі, — тремтячим голосом промовивив Осіда.

— Відкрий горішню шухляду, — наказав Пок. — Ну ж бо... відкривай!

Вони довго дивились одне на одного, в очах Пока Осіда не бачив нічого, окрім злості. Серце нестримно калатало, коли він відкривав шухляду.

На купі замащеного мастилом промокального паперу Пок побачив пістолет.

— Добрі приятелі? — запитав Пок і натиснув на курок своєї зброї. Відлуння пострілу прокотилось усім будинком і вихлюпнулось на вулицю.

Осіда повалився долі, Пок зробив крок до столу, дістав «кольт» 45 калібру, викинув свій пістолет, у якому вже закінчились набої, і вибіг із кімнати.

Детектив Алек Горн патрулював цю частину порту і, щойно зачувши постріл, миттю опинився біля чорного виходу з будинку Осіди в кінці провулку. Саме тієї миті у дверях з’явився Пок.

На дрібку секунди Горн завагався, не певний, чи цей індіанець і був Поком Тоголо. Та щойно помітивши у руці хлопця пістолет, детектив миттю вихопив власну зброю.

Пок випередив його саме на ту дрібку секунди. Куля Пока влучила Горнові у плече, й полісмен упав долі.

Куля Горна зачепила ліву руку Пока.

Індіанець крутнувся на місці й наосліп побіг униз провулком. Біль у руці заважав йому зібратись з думками. Це вперше він так живо відчув, що на нього полюють, і паніка охопила втікача. Добігши до порохнявого двоповерхового будинку в кінці провулка, Пок рвучко відчинив двері й увалився в темний коридор. Єдине, про що він думав, — де сховатись. Перед ним, ніби нізвідки, з’явились сходи. Пок піднявся ними, перестрибуючи по два приступці за раз, і зупинився на сходовому майданчику. Праворуч були одні-єдині двері, але жодного слухового вікна. Він зрозумів, що загнав себе у пастку.

Двері повільно прочинились. Пок звів пістолет.

На сходовий майданчик вийшла молода індіанка. Це була висока, струнка дівчина, обличчя побите віспою, заплетене волосся укладене навколо голови. Вона застигла, щойно помітила Пока.

Пок наставив на неї зброю.

Так вони й дивились одне на одного. Кров капала з пальців Пока, й на підлозі вже утворилась ціла калюжа.

— Допоможи з цим! — Пок указав на поранену руку й знову пригрозив дівчині пістолетом.

Вона налякано кивнула. Молода індіанка рушила назад до кімнати й кивком покликала Пока слідувати за нею.

* * *

Коли Пок наказав Манаті забиратись, той, непокоячись за свого боса, відійшов не далі, як до комірки у будинку Осіди. Почувши постріл, він зрозумів, що його побоювання справдились Він бачив Пока, який вибіг із будинку, і тільки тоді наважився увійти до вітальні, де знайшов розпластане на долівці огрядне тіло. Манаті затремтів від жаху, розвернувсь і кинувся коридором до чорного виходу. Він почув два постріли — це Пок і Горн вистрілили одне в одного.

Манаті обережно визирнув надвір. Він побачив, як Пок дременув униз провулком і заскочив до останнього будинку в його кінці.

Лише згодом Манаті помітив пораненого детектива, який намагався сісти.

Якби Пок не вбив Осіду, Манаті ніколи б навіть не подумав зрадити його. Але, застреливши Осіду, Пок жорстоко розірвав пуповину, яка поєднувала його з індіанським братством і гарантувала захист.

Манаті наблизився до детектива, який лежав на землі, аж тут з’явились Лепські та Енді Шилд.

Лепські рвучко вдарив по револьверу Шилдса, опускаючи його.

— Це не він! — посунувши Манаті, Лепські опустився на коліна поруч Горна, який уже сидів, кривлячись від болю. — Тебе сильно поранено?

Горн похитав головою.

— Він побіг туди.

Лепські поглянув у бік глухого кута, яким закінчувався провулок.

— Лишайся з ним, Енді! Викличи по рації підмогу! Він, певно, переліз через котрусь із огорож.

— Сер! — Манаті стояв, притиснувшись спиною до стіни будинку. — Він в останньому домі, в кінці провулка. Звідти немає іншого виходу. Я знаю цей будинок. Там живе Мані — онучка Осіди.

Лепські придивився до індіанця, прикидаючи, чи слід йому довіряти. Він знав, що всі індіанці в порту були вірні одне одному. Це міг бути хитрий трюк, щоб дати Покові час утекти.

— Він убив мого боса, сер, — сказав Манаті, ніби прочитавши думки Лепські. — Він божевільний. Його треба спіймати. Він там!

— Ви певні, що там немає іншого виходу?

Манаті кивнув.

До них підбігли ще двоє офіцерів.

— Ви, двоє, подбайте про Алека, — наказав їм Лепські. — Ходімо, Енді, давай зловимо його!

Зі зброєю напоготові двоє детективів побігли провулком і зупинились біля відчинених дверей будинку. Першим увійшов Лепські, Шилдс прикривав його.

На підлозі Лепські помітив плями крові, що вели нагору вузькими сходами.

Він зробив кілька кроків назад й увімкнув рацію.

Террелл вийшов на зв’язок.

Лепські доповів про все, що сталось, і пояснив, де перебуває.

— Ми загнали його у пастку, начальнику, — закінчив Лепські. — Ми з Енді підіймемося нагору і схопимо негідника.

— Він точно не може звідти вибратись? — запитав Террелл.

— Ні... це глухий кут.

— Не випускайте його, Томе. Він мій.

Лепські насупився. Він пам’ятав пересторогу Бейґлера тримати Террелла подалі від цієї заворухи.

— Гаразд, начальнику, — Лепські вимкнув зв’язок. Він довго вагався, тоді озирнувся на Шилдса. — Давай схопимо цього сучого сина.

Тихо ступаючи, детективи рушили вгору сходами.

Індіанка Мані закінчила бинтувати Покові руку. Доки вона працювала, він сидів на ліжку, обдивляючись малесеньку задушливу кімнатку. Двері до кімнати лишилися відчиненими. Над ліжком висіло велике розп’яття. Пок розглядав його, але, відчувши гострий біль провини, відвів погляд. Розп’яття нагадувало йому про батька і повертало спогади про те, як вони обоє схиляли коліна перед