Читати книгу - "Сад забутих плодів"

На зворотному шляху я вийшов із машини, щоб розходити ноги і глянути на село. Кілька старих жінок сиділи на узбіччі з відрами яблук. Посеред ріденького гаю бачу один із баракового типу будинків, зведених Хрущовим, щоб дати притулок тим, хто доти мусив мешкати в комунальних квартирах, тобто — разом з іншими родинами. Мені складно пояснити ту втіху, з якою споглядаю ці муровані паралелепіпеди з вікнами й напіврозваленими балконами, що майже торкаються землі поряд із видовженими вітринами магазинів — покинутих, позаяк вони не витримали суперництва з сучаснішими крамницями. Імовірно, вони мені нагадують сповнені плям і неточностей роботи Ренцо Веспіньяні. Сказати б — це мури, що вже хочуть стати живописом. Я відчуваю ніжність до цих світів у руйнації, яким складно вже забезпечити комфорт для своїх мешканців. Тож моя втіха пов’язана з тим задоволенням, що його дають твори мистецтва. Перехняблені вікна в розмитих кольорах часто дають мені відчуття східної культури, і підсвідомість відносить мене у світи казки.

Режисер Швейцер після смерті своєї дружини Соні щосуботи виїжджав на маленьку дачу, де стоїть продавлене посередині ліжко, у якому роками спало, обнявшись, літнє подружжя. Ліжко нагадує гамак.

Швейцеру найбільше подобалося в поїздках на дачу те, що він проминав цвинтар, на якому похована дружина.

Він розповідав, що — особливо на зворотному шляху — Соня навіть із могили надсилала йому знаки вітання й любові.

Іноді то бували пташки, що злітали з галасом, ще деколи — раптовий сплеск води або сніг, який кружляв, падаючи, у незвичний спосіб.

Того дня, коли не впорався з керуванням машиною, він озирався, вражений несподіваною хвилею осіннього листопаду.

Отак він загинув.

Страждання

Коли я подорожую Росією, мені часто трапляється збирати страждання комуністичних будівель, що нагадують голі казарми, ув’язнені в березових гаях. Вони знають, з якою зневагою на них усі дивляться — не стільки тому, що вони нагадують про комунізм, а за їхню неоковирність. Я також зберігаю глибоку увагу до інтер’єрів старих санаторіїв, де ноги ступають по килимах, а в кабінетах із відчиненими дверима лікарі в білих халатах очікують пацієнтів на аналізи та процедури. Саме в цих місцях мені випадає нагода збирати печаль поразки, що зворушує мене дедалі більше, відколи Гектор зазнав поразки від Ахілла. І тут не йдеться про ностальгію.

Мене спобігає чітке свідчення того, що то були інші дні і що час минає й викреслює їх.

Могила

В Україні, неподалік від величних берегів річки Дніпра, спочиває в невеличкому гаю славетний актор Ленський, творчість якого підштовхнула Станіславського до нових ідей щодо театру. Ми з дружиною з’їли бутерброди поруч із його могилою, що являє собою гранітну плиту, цілковито всіма забуту. Я погладив брунатний граніт, установлений на честь того, чиї жести повторювали найвидатніші актори світу, зокрема — Маллон. Жінки вишивають скатертини й рухаються серед цих полотен, які сповнюють барвами очерети й чагарники. Кожен мешканець, коли знаходить пташине перо, піднімає його й несе додому. Є пір’їни, які допомагають заспокоювати дітей після переляку через падіння або нічний жах, від якого вони кричать уночі. Одразу треба взяти одну з таких пір’їн, спалити її, а тоді обвіяти попелом тіло дитини.

До неї одразу повернеться спокій.

Я прибув до великого монастиря на Толзі, притоці Волги. Він білий-білісінький після тривалої реставрації. Сестри чорними мушками пораються навколішки коло дрібних квітів на узбіччі. Я зачарований видовищем. Інтер’єр відновлений, я оглядаю клаптики фресок, що вкривають стіни та стелю коридорів. Центральний неф уже гарно впорядкований. Мої очі вбирають плями збережених первісних кольорів. Рідкісні моменти мого релігійного піднесення не бували ще такими виразними, як зараз. Я прозираю шорсткуватий старий тиньк на стінах, із якого прорізаються стародавні тіла, що летять і зачинають жести, які одразу переходять у білувату плісняву матерію. Тут і там спалахують сині шати, укупі з полум’яно-помаранчевими плямами. Слід би залишити принаймні якісь частини не реставрованими — для живішого сприйняття, активнішого споглядання. На мою думку, зізнаюся, як лиходійство часу з його порами року, так і людська брутальність мали б залишатися задокументованими через такі ось свідчення. Вони завжди викликали моє зацікавлення, з яким я збираю випадкові таємничі знаки; вони певним чином подібні до творів мистецтва, вирішуючи самі, що саме стерти. Запах їхньої агонії обіцяє мені втіху — з тієї розради, яку я намагаюся їм дати.

Я опановую себе в монастирському саду, обнесеному муром таким високим, що він затуляє краєвид Волги, яка плине під монастирем. Вдихаю повітря, насичене ароматом кедрів, що їх посадив Петро Великий, гучливе хрипкуватим голосом дзвонів, що їх ледь похитує вітер. Відпочинок часто виявляється марним, сповнюючи мене роздумами, тяжчими за втому від усіх труднощів, яких я зазнаю в своїх мандрівках туристичного характеру.

Теплі води морів Індійського океану назавжди залишили йому корабельну хитавицю, тому для збереження рівноваги на старості літ він ходив селом, спираючись на велосипед, який тримав під руку, наче свою наречену. Я маю на увазі морського капітана Прозопорчі. Щоразу, коли я в пригніченому стані, мені здається, що кращі ліки від цього — нужденність, тож я починаю ходити не асфальтованими путівцями, я ловлю ротом дощові струмені. Багатство ніколи не зможе розрадити мене, бо я не мав його в дитинстві, і тому воно ніколи не буде моїм. Єдині речі, що належатимуть нам завжди, — це ті, що ми їх мали в дитинстві, і навіть протяжність дороги ніколи не буде такою довгою, як десять кілометрів, що відділяють Сантарканджело від Ріміні. Щоб померти зі спокійним серцем, слід повернутися в ті виміри, у ті поетичні помилки. Ми вже побували в Раю і часто повертаємося до нього, коли вступаємо туди, де живе пам’ять. Я помічаю це, зокрема тут, у Пеннабіллі, де часто ходжу на пошуки звуків торохтіння дощу іржавою бляхою, пахощів фіалки, яку тримаєш губами, а також мішаного духу керосину, ацетону й мастила, що іноді долинає до мене з якої-небудь старої майстерні.

Ось де рай.

Ми відвідали Марину, жінку, яку розпачливо й ніжно кохав режисер Вронський[22] і яка подарувала йому сина. Подолавши довгі кам’яно-дубові марші сходів і проминувши малу кухоньку, заставлену пательнями й каструлями на столах і шафах, улаштовуємося за великим круглим столом посеред вітальні, в оточенні меблів, задушених стосами паперів, посеред сухого бадилля квітів, що ростуть у банках і високих келихах. Марина після роботи завжди сидить