Читати книгу - "Сад забутих плодів"

— Навіщо ви ще й сьогодні дали мені відчути, що я водій? — сказав він із болем у голосі.

А тоді повернувся до машини, залишивши нас самих доїдати кукурудзу.

У долині Кури часто згадують Зелений монастир. Ідеться про невеликий, нині покинутий монастир 1000-го року в горах, порослих соснами, горіхами й дикими каштанами. Усі говорять про нього по-різному, наче то й були різні занедбані й кимось випадково зруйновані монастирі, розкидані по лісових дорогах. Імовірно, Зеленого монастиря насправді немає. Можливо, то лише міраж. Але певний факт постійно повторюється в усіх оповідках, а саме — святковий передзвін, який скликає всіх, хто за тією чи іншою потребою опинився в лісі. Однак хто ж калатає у дзвін, якщо ченці перевелися й монастиря як такого немає? Один пастух пояснив, що гучання дзвону відтворює певний різновид дроздів, що прийшли на зміну старим монастирським дзвонам. Відколи монастир припинив своє існування — чи через те, що його знищило якесь стихійне лихо, чи через те, що з нього пішли ченці, — птахи намагаються імітувати звуки: скидається, дрозди тужать за минувшиною й тому з покоління в покоління передають її звуки. Таким чином, давній передзвін дійшов до нас. Кожен птах тепер представляє Зелений монастир, і, кому пощастило почути ці звуки, той знайде свій монастир.

Ми з Параджановим виїхали на таксі за село Чітачеві. Водій повернув машину, щоб виїхати на розкислу лісову дорогу з каламутними калюжами. Він обернувся й мовив просто:

— Чуєте дзвони?

Він вимкнув двигун, щоб ми почули гострі удари дзвону. Ми рушили пішки вгору — стежками, що їх перетинало покручене коріння дерев, утворюючи своєрідні сходи й тим самим полегшуючи підйом. І раптом перед нами постав Зелений монастир. Дві невеликі кам’яні будівлі, загрузлі в болоті й оброслі мохом. Птах, що вже перестав співати, стояв на церкві, на вершечку хреста. Сонце, що спускалося за крони великих горіхів, зігрівало жовтий окрайковий камінь і навіть невеликі рельєфи з зображенням коней, що біжать. Ми відчиняємо двері і вступаємо у внутрішній простір справжньої церкви. На камені, установленому на місці, де був колись вівтар, горіла свічка. Хто побував тут перед нами? На кам’яному карнизі, який ішов півколом уздовж муру, лежали згашені свічки для тих, хто їх потребуватиме, щоб загадати якесь бажання. Трохи далі — кілька коробок сірників. Я стояв зі свічечкою в руці, аж доки спромігся сформулювати одне дуже важливе бажання. Відтак беру сірники й починаю чиркати. Виявляю, що вони відсиріли й не запалюються. Обмацую три сірникові коробки. Марно. Я б запалив свічку від тієї, що вже горіла.

— Не займай бажання іншої людини, — застерігає мене Параджанов.

Ми виходимо й надибуємо закопані в землю глиняні глеки. У давні часи в них зберігалося вино, яке виробляли ченці. Тепер вони були завалені камінням і деревиною по шийки, з яких росли квіти.

Рівна ділянка землі одразу за церковкою спонукала мене подумати, що тут був чернечий город. Я розпушив землю іржавим цвяхом і знайшов сухі й підгнилі корінці. Коли я показав їх лісорубові, який сидів край стежки з огірком у руці й лавашем під пахвою, той визначив, що йдеться про висушене коріння квасолі.

[…]

Сьогодні я закохався. У «Туристі», місцевості за 60 кілометрів від Москви[21], я закохався в дачу, що ховається в осінньому саду, дерева якого тягнуть свої віти просто у вікна, наповнюючи зеленими й червоними барвами повітря в кімнатах і кабінетах поета Ентіна.

Ось уже два роки це його постійне житло. Час від часу він навідується в Москву, щоб запропонувати сюжети до мультфільмів або слова для популярних пісеньок. І одразу повертається в цю сповнену східних ароматів клітку, де на нього чекає дружина й двоє стареньких песиків, що враз жвавішають і охоче відповідають на віддалений гавкіт інших собак. Не знаю, як я спроможуся струсити з себе образ тихих стежок, покреслених плетивом гілок. Я думаю, що, навіть поїхавши далеко, залишуся, принаймні подумки, мешканцем дерев’яного будиночка посеред саду, у якому панує порядок безладу й чагарники повні легкого осіннього листя.

Мені бракуватиме цієї в’язниці з листя, що дає можливість вільно полинути уявою у світ м’якого й мимовільного заслання. Зелений швидкий поїзд промайнув у прогалині лісу, який захищає ці магічні дачі й це повітря, порух якого викликає дощі жовтого листу в схоронених садах.

Можна сягнути раю навіть у дощовий день, скерувавши автомобіль прямою лінією, що веде далі від Москви, — туди, де хмари повзуть над головою. Дорогою проминаємо невеликі статуї Леніна, пофарбовані сріблянкою, і старі гаптовані дачі. Ми прямуємо в Суздаль, по двох днях у Москві, де я блукав, не в змозі більше розуміти написи на крамницях. Це місто віддаляється від мене. Тепер на вулицях затори, і в численних нуворишів кишені пухнуть від грошей. Ми зробили зупинку в древньому Володимирі перед білими стародавніми соборами з м’якого каменю, що випромінює місячне світло, і я побачив молоді подружні пари, які прийшли помилуватися на величний краєвид, що відкривається з пагорба. Щоп’ятниці повторюється обряд, за яким, беручи шлюб, молоді приходять до собору. Я натомість побіг оглянути фреску Рубльова з двома ангелами, які котяться небом, провіщаючи, що все скінчено, й не местиме більше сніг на наші казки, і не буде більше днів сонця й вітру. Майже одразу ми рушили далі, до Суздаля, і серце моє було не на місці в передчутті суперечливих вражень, але мушу визнати, що на мене одразу справив враження пейзаж. Ледь хвиляста білява земля, що на видноколі нагадує море.

Навіть фон Паулюс був заворожений Спасо-Єфимівським монастирем — одним із багатьох у Суздалі, — коли після поразки під Сталінградом генерала привезли сюди, де впродовж чотирьох років перебували також італійські військовополонені. У сезон білих ночей вони бачили генерала, який прогулювався подвір’ям на самоті. Я теж відвідав монастир, щоб осмислити долю тих юних італійців, які особливо постраждали в перший рік великих морозів. Я знайшов кілька квіток, які ще трималися на посаджених ними трояндових кущах. Я зібрав на землі опалі пелюстки, щоб забрати їх в Італію й поховати у своєму саду.

За межами монастиря, у безпосередній близькості від муру, за яким пробігає струмок, Тарковський знімав епізод із дзвоном — один із найблискучіших кадрів його фільму про великого художника Рубльова. У долині, якою струмує річка, стоїть Покровський монастир, я його відвідав уранці. Я зустрів настоятельку, яка опікується групою молодих черниць неподалік від місця спочинку покинутих дружин, що від них відцуралися царі. Мене схвилював ясний