Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

— Хто-небудь бачив Ґандальфа? — запитав Теоден.

— Так, володарю. Багато хто бачив одягнутого у біле старця на коні, який метався туди-сюди рівниною, мовби вітер у травах. Дехто сприйняв його за Сарумана. Кажуть, перед настанням ночі він помчав у напрямку до Ісенґарда. Подейкують також, що трохи раніше тут бачили Змієязикого, який подався на північ разом зі загоном орків.

— Змієязикому буде непереливки, якщо Ґандальф натрапить на нього, — сказав Теоден. — Але мені бракує тепер обох моїх радників: і колишнього, і нового. Та в цьому скрутному становищі ми не маємо іншого вибору, крім як рухатися далі — як і казав Ґандальф, до Гельмової Брами, — є там Еркенбранд чи ні. Відомо, наскільки численне військо надходить із Півночі?

— Воно велетенське, — відповів розвідник. — Утікачі, як мовлять, рахують одного ворога за двох, але я розмовляв із хоробрими людьми і не сумніваюся, що головна сила ворога стократ більша за все, що ми маємо тут.

— Тоді поквапмося, — озвався Еомер. — Мусимо пробитися крізь тих ворогів, котрі вже розділяють нас і твердиню. У Гельмовому Ярі є печери, де може залягти в засідці не одна сотня воїнів, а потаємні стежки ведуть звідти до пагорбів.

— Не довіряй потаємним шляхам, — відказав король. — Саруман довго вивчав цю землю. Та, попри все, в тій фортеці ми зможемо тримати оборону тривалий час. Гайда!

Араґорн і Леґолас їхали разом із Еомером попереду всіх. Скакали крізь темну ніч дедалі повільніше, бо пітьма щораз густішала, а шлях їхній слався на південь — вище і вище — до похмурих балок довкола підніжжя гір. Ворогів їм стрілося небагато. Подекуди траплялися зграї заблудлих орків, але вони хутко втікали, тож Вершники не могли їх упіймати чи вбити.

— Боюся, дуже швидко, — озвався Еомер, — про прибуття королівського війська стане відомо очільникові наших ворогів: Саруманові чи тому капітану, котрого він вирядив сюди.

А позаду наростав рокіт війни. Уже чутно було огидний спів, що пронизував пітьму. Вершники вибралися високо вгору Яровим Падолом і аж тоді озирнулись. І побачили смолоскипи — безліч яскравих вогняних цяток на чорному полі, розкиданих, немов червоні квіти, чи вишикуваних на підйомі з низини довгими мерехтливими рядами. То тут, то там спалахували пожежі.

— Військо і справді численне, й воно наступає нам на п'яти, — сказав Араґорн.

— Вони несуть вогонь, — озвався Теоден, — і палять усе на своєму шляху: скирти, хижки, дерева. То була щедра долина, де стояла безліч садиб... Нещасний мій народ!

— Де ти, о вчорашній дню, коли ми могли впасти на них, як буревій із гір! — мовив Араґорн. — Прикро мені, що ми від них утікаємо.

— Далі тікати не потрібно, — озвався Еомер. — Тут поблизу є Гельмова Гребля — стародавні шанець і бастіон, розташовані довкола Падолу на третину версти нижче від Гельмової Брами. Ми зможемо розвернутись і дати бій.

— Ні, нас надто мало, щоби захищати Греблю, — заперечив Теоден. — Вона завдовжки приблизно півтори версти, а може, й довша, і пролам в ній широкий.

— Біля проламу повинен залишитися наш ар'єргард, якщо ми поїдемо далі, — сказав Еомер.

На небі не було ні зір, ані місяця, коли Вершники проїхали крізь пролам в Греблі, звідки витікав горішній потік, і подалися до Горнбурґа дорогою, що стелилася біля води. Перед ними раптом вигулькнув бастіон — висока тінь по той бік темної ями. Вершники рушили вгору, і їх гукнув вартовий.

— Володар Марки прямує до Гельмової Брами, — відповів йому Еомер. — А говорить Еомер, Еомундів син.

— Це — добрі вісті, на які ми вже й не сподівалися, — сказав вартовий. — Покваптеся! Ворог вас наздоганяє.

Військо в'їхало у пролам і зупинилося на вкритому дерном схилі над ним. Роганці зраділи, коли довідалися, що Еркенбранд залишив для охорони Гельмової Брами багато людей і що до них долучилося чимало втікачів.

— Ми маємо, напевно, з тисячу піших бійців, — сказав Ґамлінґ — літній чоловік, командир тих, хто обороняв Греблю. — Проте більшість із них бачила або надто багато зим, або надто мало, як-от мій онук, котрий тут зі мною. Що чути про Еркенбранда? Учора мені переказували, ніби він відступає сюди з усім, що зосталося від найкращих Вершників Західної Сторони. Та він не приїхав.

— І, боюсь, уже не приїде, — сказав Еомер. — Наші розвідники нічого не дізналися про нього, а долину за нами заполонив ворог.

— Хоч би Еркенбранд урятувався! — промовив Теоден. — То був могутній муж. У ньому ожила звитяга Гельма Молоторукого. Проте ми не можемо чекати на нього тут. Мусимо провести своїх воїнів за стіни фортеці. Вам нічого не бракує? Ми привезли мало харчів, бо збиралися на відкриту битву і не готувалися до облоги.

— Ген там, у печерах Яру, перебуває третина народу Західної Сторони: старці, молодь, діти та жінки, — сказав Ґамлінґ. — Але там також є чималий запас харчів, багато худоби та фуражу.

— Це добре, — зрадів Еомер. — Вороги палять і знищують усе, що залишилось у долині.

— Але якщо вони прийдуть гендлювати нашим крамом до Гельмової Брами, то дорого за те заплатять, — сказав Ґамлінґ.

Король і його Вершники поїхали далі. Перед насипом вони перетнули потік і позсідали з коней. Довгою вервицею повели скакунів похилим в'їздом угору й увійшли у ворота Горнбурґа. Там їх знову вітали з радістю і з воскреслою надією, бо тепер воїнів вистачало для того, щоби тримати оборону й у самому місті, й на захисній стіні.

Еомер і його люди були напоготові. Король та його дружина залишились у Горнбурзі разом із численними мешканцями Західної Сторони. Еомер розташував більшу частину своїх вояків на Яровій Стіні та під нею, а також на її вежі, бо покладатися тільки на тамтешню охорону було годі, особливо якщо напад буде цілеспрямований і його здійснюватиме велика потуга. Коней відвели вглиб Яру, приставивши при них сяких-таких наглядачів.

Ярова Стіна мала трохи менше двох сажнів у висоту і була така широка, що по ній водночас могли вільно пройти четверо чоловіків, захищених парапетом, визирнути за який під силу було тільки комусь дуже високому. Подекуди поміж каменями були отвори, пристосовані для стрільби. До цієї стінки