Читати книгу - "Холодний Яр"

Ця заввага не на жарт зачіпила Дігтяревого соціялдемократичного коника і він накинувся на Андрія з цілою промовою. Зазначив, що повстанкоми це основа будучої демократичної влади України, наговорив цілий оберемок про контролю політичної лінії отаманів, про їх відповідальність перед масою.

Коли комітет почав між собою вибирати голову і хотів Деркача, Дігтяр зазначив, що це неможливе, бо отаман є військова влада і не може бути одночасно політичною. На пропозицію Деркача, вибрали Дігтяра-Хоменка.

Після зборів ми з Чорнотою лежали на бурці і розмовляли. До нас підсів нововибраний голова повстанкому.

— Ви, пане Чорнота, може добрий вояк, але з вас дуже кепський політик. Ви не знаєте нових засад...

Андрій перервав його, вдаривши рукою по плечі.

— Слухай-но, браток, ти свої «нові засади» тримай для себе. Попав до Холодного Яру — дивися та вчися, як боротися треба. А почнеш тут «внутрішню політику» з інтриґами та демаґоґією заводити — так от тобі святий хрест — повішаю тебе на першому дубі і нікого питатися не буду.

Збентежений таким поворотом дискусії, голова повстанкому мовчки відійшов. На другий день, 6 серпня, було Спаса. В цей день у Мотриному манастирі щороку був великий здвиг народу.

У нашому таборі, за два-три дні до того, виникнула думка, щоби в цей день, коли будуть у манастирі святити квіти та овочі — посвятити свою зброю. Чутка про це передалася на села і на Спаса, разом з жінками та дівчатами, що принесли святити яблука та квіти — прийшло чимало дядьків та хлопців з рушницями. Наш табор пішов на Богослуження до манастиря майже увесь. Залишилися лише кухарі коло кітлів та кулеметники коло станкових кулеметів. Коло церков велика товпа народу, що не вмістився у храмі. Виставивши на дороги варту, змішуємося з юрбою. Вітаємося із знайомими, ділимося новинами. Коли наблизився час хрестного ходу, народ став великим кругом навкруги нової церкви. На траві були розставлені кошики та миски з овочами, медом, вінками і букетами із колосків збіжжя та квітів. Хрестний хід провадив старенький манастирський священик, українець не тільки з походження (здається, отець Іван), про якого я вже споминав. Коли розпочав вже посвячення, на траву, як по команді, лягли сотки рушниць, шаблі, ручні кулемети; між яблоками та грушками — зачорніли ручні Гранати. Побачивши це, священик схилив на груди сиву бороду і задумався, неначе нараджуючися із своїм сумлінням. Потім підніс до неба очі і широко махнув кропилом:

— Благослови Господи на враги і супостати!

Отаман, з яким ми стояли проти могили Сотника Компанійця, став на коліно. За ним хвилею преклонила коліна лава народу.

Після посвячення ми стояли гуртом коло могили розмовляючи з селянами. До нас підійшла і почастувала свяченими яблуками старенька жінка. Це була матір Солонька, боровицького отамана, що загинув весною разом з Петром Чучупакою у черкаській чека. Вона прийшла до манастиря пішки із Побережжя, щоб відправити молебен за сина.

Постановляєм, після Служби Божої відправити на Компанійцевій могилі панахиду за всіх поляглих холодноярців. Між богомольцями зустрічаю Галіну тітку із Медведівки. Стара зраділа.

— Боже мій! То ви живий, пане Залізняк?! А ми думали, що й Галю поховаємо... Так же побивалася сердешна, так побивалася, — ради не можна було дати. Тієї неділі була я у них в Кам’янці... Змарніла геть чисто, плаче все... Вонож, бідне, не знає, що ви вже тут. Тай і я ж не знала! На другу неділю нарочито піду — потішу. На крильцятах прилетить...

Раджуся з Чорнотою, чи не передати Галі записку, щоби прийшла.

Андрій глянув на мене якось незвикло тепло. Потім нахмурив брови.

— Не передавай їй нічого, не запрошуй, як прийде сама, най приходить...

Сміючись, пригадую йому його «новинку», що Галя закохалася у якомусь чекістові та він насупившись нічого на те не відповів.

По повороті до табору, зустріла нас приємна несподіванка: Холодний Яр зацвів вишитими сорочками і біленькими хустинками. Мельничанські дівчата принесли нам святочний обід і свячені у селі овочі.

Між деревами на терасі, де «містився» штаб, застаєм священика одного із великих сусідніх сіл, типового козарлюгу, якого повстанча «інтелігенція» жартівливо називала отцем Мельхіседеком. (Натяк на Мельхіседека Значко-Яворського, що святив гайдамакам зброю). Привіз від своїх прихожан на кількох возах — «трохи перекусити». Здогадливий пан Отець не забув захопити також і того, після чого «перекусується», а овочевий самогон гнали в холодноярських селах знаменитий. Після кількох чарок і козацьких пісень, які він, до речі, співав артистично, — Отець «Мельхіседек» розчулився:

— Ех, братчики! Як би мені не попадя, та не п’ятеро попенят, попросив би я у Бога прощення, зняв би рясу, взяв би рушницю тай пішов би з вами ворога бити.

Співав весь табор. По «страшному яру» котилися луною мелодійні дівочі голоси. Група дівчат «заатакувала» штаб і так обгодувала нас свіжим медом, що Андрій нарешті заявив, що йому «на живіт вже вилазить».

Після обіду із села стали приходити старші віком гості, чоловіки і жінки. Пришкандибало кілька дідів. Майже столітній дід Гармаш, який видно добре «потягнув собі» ще вдома, зібравши круг, став оповідати — «що йому дід оповідав» про гайдамаків і Холодний Яр.

Пізно увечері, коли гості розійшлися, ідемо з Андрієм наверх, перейтися лісом. Згори яр виглядав фантастично. Табор був розположений недалеко від входу в старих гайдамацьких, чи козацьких укріпленнях, що спиналися поверх над поверхом по протилежному схилі. Палаючі в таборі костирі, здавалося, висіли один над одним в повітрі. Мимоволі захоплений тією «асоціяцією» старого і нового — я почав деклямувати із Шевченка «як ножі святили». На Андрія теж напав «поетичний» настрій. Плеснув мене по плечі, що аж кістка хруснула.

— Здається, Юрку, цієї осени не на жарт «повіє вогонь з Холодного Яру»...

В наступні дні, в селах відкрився новий вид торгівлі. За одну свячену рушницю — давали дві несвячених. Приїжджали міняти із дальших сіл. Додавали револьверами, набоями, грошами, та не знаходилося багато охотників випустити з рук — «свячену». Чутка про те, що будуть святити, не вспіла належно розповсюдитися і посвятили зброю може 600-700 чоловік в тому числі наш табор. Штаб, який перед тим не придавав цій урочистості великої ваги — тепер шкодував, що