Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

до литок. Мені обридло часто прати сорочку; та й тепер спереду і на манжетах її вкривали брунатні плями, що залишилися від крові перекованих та нашої здобичі. Була латана і драна, як у жебрака, а нерівний колір робив її ще жалюгіднішою. Якось я запхнув сорочку до клунка і далі йшов без неї. Дні були доволі теплими, так що брак її не відчувався, а під час холодніших ночей ми постійно рухалися, і моє тіло виділяло власне тепло. Під сонцем я так засмаг, що став майже таким самим темним, як і мій вовк. Фізично я почувався добре. Не був ні таким дужим, ні таким м’язистим, як тоді, коли орудував веслом. Зате почувався здоровим, гнучким і підтягнутим. Міг цілу ніч невтомно бігти нарівні з вовком. Був швидкою скрадливою твариною, не раз довів собі власну витривалість. Відновив значну частку віри у власні сили, зруйнованої Регалом. Не те щоб моє тіло вибачило й забуло все, що зробив із ним Регал, але я пристосувався до своїх судом і шрамів. Майже залишив підземелля позаду. Не дозволяв похмурій меті затьмарити ті золоті дні. Ми з Нічнооким подорожували, полювали, спали і знову подорожували. Все було таким простим і добрим, що я забувся його цінувати. Доки не втратив.

Якось увечері ми спустилися до річки, щоб добре напитися перед початком нічної подорожі. Але, коли ми підійшли до води, Нічноокий зненацька завмер, припавши животом до землі, а водночас наставивши вуха вперед. Я пішов за його прикладом, а тоді навіть мій нечутливий ніс уловив незнайомий запах.

Що і де? — спитав я його.

Перш ніж він устиг відповісти, я вже їх побачив. Маленькі олені граціозно спускалися до води. Були не надто вищі за Нічноокого, а замість оленячих мали спіральні козячі роги, що при світлі повні глянцево виблискували чорнотою. Я знав таких створінь лише зі старого бестіарію Чейда і не міг згадати, як вони насправді називаються.

Їжа? — стисло припустив Нічноокий, а я відразу погодився.

Стежка, якою вони йшли, мала швидко привести їх до нас. Ми з Нічнооким стали на свої позиції, чекаючи. Олені наблизилися, ціла дюжина, квапливо, необережно, зачувши холодну воду. Ми пропустили вожака, чекаючи головної частини стада, де вони найбільше скупчилися. Та коли Нічноокий напружився до стрибка, то крізь ніч прокотилося довге тремке виття.

Нічноокий сів, у нього вирвалося схвильоване скавуління. Олені розпорошилися, тікаючи від нас, хоч ми обидва були надто зайняті, щоб за ними гнатися. Наша вечеря швидко перетворилася на далеке легке тупотіння. Я розгублено глянув їм услід, але Нічноокий навіть не помітив цього.

Роззявивши пащу, він видав звуки, середні між завиванням і ревом, його щелепи дрижали і працювали, наче він намагався згадати, як це подавати голос. Через струс, який передався мені від нього на звук далекого вовчого виття, моє серце ледь не вискочило з грудей. Якби це моя мати раптом покликала мене з ночі, потрясіння було б не меншим. З пологої височини на північ від нас долинула відповідь: виття і дзявкіт. До них приєднався перший вовк. Голова Нічноокого поверталася назад-уперед, він низько, гортанно скавчав. Зненацька відкинув голову назад і сам хрипко завив. Після цього оголошення запанувала раптова тиша, потім зграя знову видала поклик, не мисливський крик, а повідомлення про свою присутність.

Нічноокий поглядом попросив у мене пробачення й пішов. Я недовірливо дивився, як він біжить до пагорба. Після хвилинного здивування я схопився на ноги й рушив за ним. Він далеко мене випередив, але, помітивши це, уповільнив біг, а тоді обернувся.

Мушу йти сам, — щиро сказав він мені. — Чекай мене тут.

Обернувся, щоби бігти далі. Мене охопила паніка.

Чекай! Не можеш іти сам. Вони не наша зграя. Ми чужі, вони на тебе нападуть. Краще зовсім не йти.

Я мушу! — повторив він.

Не було сумнівів у його рішучості. Клусом побіг геть. Я кинувся слідом.

Нічноокий, прошу! — Раптом я злякався за нього, злякався того, до чого він так одержимо рвався.

Він зупинився, глянув на мене, його очі зустрілися з моїми, і цей погляд тривав дуже довго, як на вовка.

Ти розумієш. Знаєш, що так. Тепер час тобі повірити мені, як я повірив тобі. Це те, що я мушу зробити. І мушу зробити це сам.

А якщо ти не повернешся? — з раптовим відчаєм спитав я.

Ти повернувся з того міста. І я повернуся до тебе. Йди далі понад річкою. Я знайду тебе. А зараз іди. Повертайся.

Я більше не біг за ним. Він рушив далі.

Будь обережний! — послав я в ніч, услід за ним, благання, власний різновид виття. Тоді стояв і дивився, як він віддаляється від мене, могутні м’язи перекочувалися під густим хутром, хвіст рішуче витягнутий. Мені потрібні були всі мої сили, щоб стриматися і не гукнути до нього, благаючи не залишати мене самого. Я стояв, тяжко віддихуючись від бігу, і дивився, як він меншає вдалині. Він так зосередився на своєму пошуку, що я почувся покинутим і закинутим. Уперше пережив образу й ревнощі, які він відчував під час моїх занять із Веріті чи коли я бував з Моллі й наказував йому забиратися геть із моїх думок.

Це був його перший дорослий контакт із представниками власного виду. Я розумів, що він мусить їх розшукати, побачити, хто вони такі, навіть якщо ті нападуть на нього і проженуть. Це було слушно. Але всі мої страхи за нього скавуліли в мені, вимагаючи бігти за ним, бути при ньому на випадок, якби його атаковано, чи принаймні бути на належній відстані, якби він мене потребував.

Але він попросив не робити цього.

Ні. Він наказав мені не робити цього. Наказав, користаючи з того самого права на власне життя, яким користувався і я щодо нього. Коли я відвернувся і рушив у бік ріки, серце ледь не розірвалося мені в грудях. Раптом я почувся напівсліпим. Він не біг поруч зі мною чи попереду, передаючи інформацію, що мала доповнити здобутки моїх тупих органів чуття. Натомість я почув його здалеку. Відчув тремтіння очікування, страху та цікавості, яке охопило його. У цю мить він був надто зайнятий власним життям, щоб ділитися зі мною. Раптово я почав міркувати, чи не були схожими почуття Веріті, коли я на «Раріску» ганявся за піратами, а він мусив сидіти у своїй вежі, вдовольняючись тією інформацією, яку міг зібрати через мене. Я звітував якомога детальніше, чинив свідомі зусилля, щоб забезпечити йому інформаційний потік. А все-таки він мусив відчувати щось із того болісного виключення, яке зараз викликало в мене млості.

Я дістався краю річки. Зупинився там, сів і чекав його. Він сказав, що повернеться. Я дивився, як тече темна вода. Життя всередині мене скрутилося у маленький клубочок. Я поволі обернувся, глянув угору ріки. Вся охота до полювання щезла разом із Нічнооким.

Я довго сидів і чекав. Нарешті встав і пішов крізь ніч, не зважаючи ні на себе, ні на довкілля. Тихо йшов піщаним берегом річки в супроводі шуму води.

Десь далеко Нічноокий занюхав інших вовків, занюхав досить виразно й сильно, щоб знати, скільки їх і якої вони статі. Десь далеко він показався їм, не погрожуючи й не входячи між них, а просто повідомляючи, що він тут. Якийсь час вони спостерігали за ним. Великий самець