Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Мотоцикліст

Усе те сталося неждано-негадано й швидко так, що Петрик не встиг і кліпнути. Треба було зразу спитати у діда Мотички: «Чи це не ви посіяли три карбованці?» Або: «Чого це ви, діду, грошиками смітите, хіба вже так запаніли?» Так ні ж, не спитав, а тепер суши собі голову, як його бути.

Мати послала Петрика до лавки по олію (батько зловив карасиків), а грошей на новий м’яч не дала. «Не дам, — каже, — поки не виправиш двійку з арифметики. Тобі за тим м’ячем, — каже, — ніколи в книжку заглянути».

А до чого тут м’яч, питається, якщо вона, та арифметика, Петрикові в голову не лізе. Може, він не хоче мати діло з цифрами, може, він футболістом хоче бути. Чим погано?

І то вже як зайде Петрик до лавки, як гляне на того коричневого м’яча із шнурівкою, то вже йому й халва так не пахне, як той м’яч. Новенькою шкірою пахне, приємно так, аж у носі лоскоче. Петрик відкриває щербатого рота — зуба недавно викинув на горище мишці — і не намилується тим м’ячем. Тільки ж коштує він... аж три карбованці.

Цього разу Петрик приїхав до лавки «на мотоциклі». Він часто так їздить. Бере гарненьку палицю завдовжки як кермо у мотоцикла, обхоплює її з обох боків по краях руками — і мотоциклет готовий. Петрик кілька разів дриґає правою ногою і чмихає ротом — завів мотор і поїхав. Цілу дорогу він, звісно, дирчить, наддає чи збавляє ходу, залежно від того, спішно йому чи не дуже. Якщо в нього в руках портфель чи якась сумка, як ось тепер мати дала йому з пляшкою, Петрик вішає багаж на кермо і — вперед! Аж курява за ним.

Приїхав, зайшов до лавки, привітався й поставив на прилавок порожню зелену пляшку. Поки продавчиня Марусина відпускала діда Мотичку — то сірників йому, то хліба, то солі, — Петрик знов не зводив очей з м’яча і думав, що таки доведеться засісти за табличку множення.

— Дай тобі Боже здоров’ячка! — дякував Марусині дід Мотичка. — Накупився, вважай, на всю пенсію, тепер прийду через місяць.

Дід зважував у руці торбу з покупками і ще міркував, чи, бува, чого не забув.

— Приходьте, приходьте, — припрошувала Марусина, яка завжди раділа, коли багато купують. — А тобі, мабуть, олії? — спитала Петрика, глянувши на порожню пляшку.

— На всі, — сказав він і висипав на прилавок жменю копійок.

Петрик провів очима діда Мотичку до дверей, потім ковзнув поглядом по підлозі і враз угледів зелений папірець. Спершу наче й не здогадався, що то гроші, але у грудях щось тенькнуло. Петрик зиркнув на Марусину. Та відійшла в куток і наливала олію черпаком у лійку. Олія була в’язка, довго лилася...

Він підступився до папірця, тихенько нахилився, взяв його і поклав у кишеню. Коли розгинався, в коліні хруснуло, і Петрикові аж у п’ятах похололо. Він висмикнув руку з кишені і став пригладжувати вихрика на голові.

Марусина подала йому пляшку з олією, ще й усміхнулася, а Петрикові здалося, що вона все бачила і через те посміхається.

Він швиденько вискочив з лавки, не попрощався, навіть не глянув на м’яча, і лиш тоді здогадався, що це ж дід Мотичка загубив ті гроші. Як одійшов уже далеченько від лавки (про мотоцикла Петрик забув), дістав з кишені папірець і побачив, що то таки три карбованці. Та він і раніше це бачив, але снував собі думку, що, може, воно й не гроші, а так — казна-що.

І тут Петрик знову згадав, як дід Мотичка тримав у одній руці торбу, а другою совав у спідню кишеню піджака гроші. Здається, щось тоді випало в нього, авжеж, так наче якась тінь майнула додолу. Але Петрик одвів погляд на м’яч і більше нічого не хотів помічати, бо мав двійку з арифметики і мати сказала, що грошей не дасть. А потім він і справді побачив на підлозі три карбованці, і ще можна було гукнути діда Мотичку, але щось притримало Петрика за язик.

Що більше він згадував, як воно було в лавці, то все ясніше бачив, як троячка вислизнула з дідової руки і, крутнувшись літачком у повітрі, впала додолу. Якби ж дід Мотичка постояв був ще хвилину-другу, то Петрик неодмінно сказав би: «Чого це ви, діду, грошиками розкидаєтеся?» абощо, але дід так швидко вийшов надвір, що Петрик не встиг і рота відкрити.

А тепер хіба догнати його, сказати, що ось, мовляв, нате та не губіть, але ж дід Мотичка подумає: «Е, тут щось не те, чого ж він зразу промовчав?»

Петрик плентався додому похнюплений. Коло клубу його наздогнав «газоном» сусіда дядько Грицько, попіпікав і відчинив дверцята: — «Сідай, підкину додому!» — але Петрик похитав головою. Якби він так уже поспішав, то й сам би поїхав на мотоциклі. Але ні, йому треба було все обмізкувати. Як же це віддати дідові гроші, щоб не балакати довго? Отак же просто не тикнеш три карбованці, тут і дурний зрозуміє...

Нічого путнього не спадало на думку, Петрикові лиш привиджувалося, як дід прийшов додому й нишпорить по кишенях, ніяк не дорахується грошей. І в мисник заглянув, і в шухляду... А може, ці три карбованці лишилися в нього останні з пенсії, то дід пошукає, пошукає, а тоді піде шляхом аж до лавки, сліпаючи під ноги, чи ніде не лежить троячка. Та де ж вона лежатиме, як ось же вона у Петриковій кишені...

От заковика! Ген уже й хата їхня, а він так нічого й не придумав. У голові порожньо, просто якийсь гарбуз, а не голова.

Зайшов до хати, віддав матері олію і не знає, куди себе подіти. Хіба ж полізе в голову табличка множення, як воно не голова, а гарбуз. Сів до столу, в підручник дивиться, а перед очима дід Мотичка, ось він виходить з лавки, ще не пізно гукнути: «Чи це не ви посіяли три карбованці?», — але не повернувся язик.

Цифри з таблички множення розбігалися павучками, як живі. На кухні шкварчала сковорідка, то мати смажила на олії карасиків, однак Петрикові не хотілося ні їсти, ні пити, а тим більше зубрити оцю табличку.

Він тихенько вислизнув надвір, глянув уздовж шляху: чи нікого там не видно? Ні, діда Мотички не було, може, він ще й не кинувся, що грошей