Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Коли ж не відступлять сонми вражі, взиваючи до святих знаних і незнаних, добудьте з глибини заклинання слово невимовне, найсвятіше, у кожного інше. Спиніть, спутайте, задушіть зашморгами за шиї громові війська! Хай гинуть, стогнуть, пощади просять… Отак нехай чинять-починяють ґазди. На хвалу Дитятка із зірок, в Його ім’я, на честь Різдва Святого.

* * *

І цей віщун, і інші – пояснював Фока – дали нам розуміння, що не хтось інший, а саме святі посланці, трудівники Божі, ґазди такі ж лагідні, як і зорі, що нам світять,  – керують світом, порядкують і вчать, лад і красу творять. Не брутальні сили, хоч би якими вони були потужними. А дітки Божі танці ведуть радісні та світ ними звеселяють, серця йому додають. Колись, дуже давно – так переказують старші – люди вклонялися громам, падали долілиць перед блискавкою, мали її за Бога. Але освітлені світлом небесним вітці наші навчили нас віддавна, що не насильству треба поклонятися. Отак, приятелю мій, від свідомого чоловіка, пісняра, від співаків Божих маємо цей заповіт, що краще дати себе розбити блискавкам, ніж вклонитися темному насильству. Такий наш верховинський закон, така правда старовіку.

Частина друга

Лiсовi люди

Далеко від людських осель, високо над межею лісів, хребтами, по безкраїх трав’янистих полонинах або через перевали біжать плаї, прадавні доісторичні шляхи, протоптані століття тому. Сягають Балкан і Альп, мають свої сполучення зі степовими шляхами України і Волощини. Деякі покинуті, деякі використовуються лише під час найбільших повеней, коли затопить дороги і биті гостинці.

На розхрестях стежок ще й досі видніються – замість дороговказів – почорнілі хрести з довгими раменами. Іноді, вже повалені або зотлілі, вони лежать, сховані високими травами.

Ще вище у Чорногорі, на крихких пісковикових скелях, або у Чивчинських горах на сланцевих схилах, у недоступних закутках починаються – щойно від половини стіни – вибиті сходини, які пнуться стрімко вверх.

І підземні коридори, і кам’яні засмолені комини, що виступають із землі, з якихось печерних скельних житл, спонукають домислювати, здогадуватися.

У глушині Палениці – біля витоків Черемошу, серед неосяжних борів, на бездоріжжі, де, здавалося, ще не ступала людська нога, несподівано проймає дрож від виду обвуглених підвалин, решток осель і людських костей.

А навколо – самі гірські неходжені простори, неторкані пущі, скелясті пустелі, все ніби без історії, ніби щойно чекає на людину.

Та вість і переказ бачать і знають більше, ніж очі мандрівника. Напроти тих місць – так повідають – де на середині стіни починаються східці, є доступна для проходу скеля, кам’яний блок. На ньому є виразний слід зарубки для балки, кладки, яка вела колись над прірвою до тих сходин, що вирубані у скелі. Ще недавно, як твердить вість, такі бері-тисові кладки – були вкладені у скелі. Туди був потаємний доступ, а далі – вхід до скарбів, невідомий і недосяжний для невтаємничених. Бо власне там угорі, де закінчуються кам’яні сходи, є комори і кам’яні двері, які до них ведуть: якби ж то відати, якби знати якийсь крихітний знак, якусь засувку, схований камінчик! Легко можна було б і тепер розсунути важкі двері, відкрити вхід! А там є скарби великі, незліченні… Деякі чисті, незакляті, для доброго діла призначені. Натомість інші закляті. Хто знає, може, десь там є доступ до проклятих світів і сил. А може, до благословенних. Як для кого.

Де-не-де, ніби пагорби гігантські, горгани – могили з брил. Зрозуміло, що не людські руки їх насипали. На них стовпи – стовбури – у вигляді людських постатей. На стовпах знаки, старі реваші, поточені водою.

У деяких недоступних коморах донині гніздяться дракони, склоокі жертви, змії, вкриті лускою.

Є й такі комори, де живуть-доживають, стережучи скарби, до дня, в який щось – невідомо, що – станеться, пустельники, віщуни, святі старці. Люди вже давно вважають їх померлими.

З деяких скельних комор чисто і лагідно дзвонить дзвіночок, сиґнатурка. Скликає на службу в неділі та свята. Іноді застерігає, коли наближаються великі бурі та небезпечні повені. Полонинські пастухи знімають кресані, побожно хрестяться, коли до них долинає голос скельної сиґнатурки.

А в іншій коморі можуть раптово заграти кам’яні органи, вирубані у скалі, задудніти серед опівночі зоряної, аж гори здригаються.

Над великими пущами на південному боці Чорногори годинами безупинно ширяють кілька орлів. Це знак, що сейми сеймуються, що служби правляться у якихось коморах, у скельних церквах. І кружляють орли-стражники, пильнують, щоб ніхто не наблизився до порогів, яких не переступити людині.

Про комори нинішні люди знають небагато. Хіба що знайшов би десь дуже старих повістунів. Такий дід, що лежить на печі і не має з ким поговорити на цьому світі, коли його знайдеш, кине на тебе строгий, суворий, пронизливий погляд і відразу знає, чи варто озиватися. Мугикне якусь важливу вістку. Відвернеться до стіни. А решту велить тобі розгадувати.

Слухаєш такі вістки, даєш їм вести себе за руку вертепами. Чуєш – надто багато. Бо все гадаєш: тут вісті снують і туманять, а далі обривається в тобі непохитна впевненість, що цих пусток не торкалася людська стопа.

І тоді вістка – колись випадково почута – тлумачить: то було життя, яке не пристосовувало до себе гори і пущі, а само навмисно уподібнилося їм. Прикривалося, ніби маскою, криївками лісів та полонин. Навіть старалося, щоб його заховало забуття. Тому слід того життя так само безіменний і так само іноді проглядає мимоволі, як покинуті предвічні гнізда якихось орлиних родин, як забуті сховки рисі та ведмежі барлоги.

Лиш іноді доходила вість про смерть: ті хрести і, можливо, ще давніші пам’ятники є згадкою, останнім зверненням до людського світу.

Найближчими до наших часів із тих, хто перебував у цих гірських просторах упродовж останніх кількасот років, були опришки, лицарі-розбійники.

Однак найдавніша вість сягає ще далі у минувшину, занурюючись у гущавину й глибини старовіку. Розкриває ще дальші сховки великих і значних діянь, запечатані у склепіннях скель, порослі буйними травами і сивим мохом. Життя, чиї зотлілі рештки так давно передали свої соки духмяним зозулинцям, деревію та поколінням лісових смерек.

І що? Мабуть, ніхто б не повірив тій вісті, а може, навіть слухати не захотів би, якби не видимі сліди далекої давнини: горби-могили велетів і письмо гігантів, вирізьблене на скелях.

Вість про велетів

Високо над вигином Черемоша біля Ясенова є гора, велика полонина Писаний Камінь. Уже здалека вона має вигляд великого зеленого пагорба,