Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Пустіть мене.

— Ми не можемо цього зробити, — озвався Ропер, зціпивши зуби й широко розставивши ноги. Схоже, він чекав неприємностей.

— Що ви збираєтеся робити? — поцікавився Чендлер.

— Усе, що доведеться, — кинув Йоган.

Чендлер приготувався до суперечки, але позаду нього з’явився Джим.

— Що відбувається? — захотів знати він.

— Я збираюсь дізнатися.

Коли війну оголосили, а лінії фронту позначили, до сутички приєднався Нік. Тепер їх було троє проти двох. Це було недоречно, але Чендлер мусив потрапити всередину. Троє місцевих офіцерів пішли в атаку. Тіла зіштовхнулись у вузькому коридорі. Поки тривали штовханина та стусани, лунали розлючені крики, хтось із близької відстані влучив Чендлерові кулаком у голову — коридор був занадто тісний, щоб розмахнутися як слід. У відповідь сержант викинув руку вперед і влучив у спітніле обличчя, змушуючи голову смикнутися назад та забезпечуючи собі шпарку, через яку зміг протиснутися до кімнати для допитів.

Там він побачив Мітчелла, який колінами натискав Ґабрієлеві на передпліччя, припинаючи його до підлоги. Джонсон кричав від болю.

— Злізь із нього, Мітче, — наказав Чендлер, відтягуючи свого начальника та шукаючи, де зачепитися пальцями за шовковий костюм.

— Він накинувся на мене, — пояснив Мітч, намагаючись зберегти свою позицію на тілі Ґабрієля.

— Я цього не робив! — крикнув чоловік, спробувавши вивільнитися. Чендлер знав, що Ґабрієль не кидався на Мітча, його інстинкт підказував йому, що Мітч намагався дізнатися, чи допоможе йому побиття підозрюваного досягти значніших результатів. Або просто мстився за погрози висунути проти нього звинувачення. — Зніміть його з мене! — знову закричав Джонсон.

Чендлер схопив інспектора за комірець і звів його на ноги. Вони застигли обличчям до обличчя, а Ґабрієль похапцем кинувся до стіни.

— Якого дідька ти намагаєшся зробити, Мітче?

— Отримати деякі відповіді, — процідив крізь зціплені зуби колишній напарник.

— За допомогою цього лайна?

— Моє завдання — отримувати результати.

— І що ти отримав?

Рум’янець на інспекторовому обличчі підказував, що він не отримав нічого і тільки спітнів.

Чендлер штовхнув його до затильної частини кімнати, а тоді допоміг Ґабрієлю повернутися на стілець.

— З вами все гаразд?

— Звісно гаразд, я до нього й пальцем не торкнувся, — озвався Мітч, тиняючись під протилежною стіною туди-сюди, як тварина у клітці.

— Це ваша звична гра у гарного й поганого полісмена? — поцікавився Ґабрієль. — Якщо так, то вона абсолютно, бляха, непереконлива.

Чендлер похитав головою.

— Ні, це не гра, я перепрошую за дії інспектора.

— Не перепрошуй за мене, — загарчав Мітч.

Ґабрієль кілька разів глибоко вдихнув. Схоже, до нього частково повернулася його незворушність.

— Приведіть мою юристку. Я хочу чимало сказати.

30

На Чендлерів подив, Ґабрієль не просив, щоб його відпустили, тільки хотів бачити свою адвокатку. Сержант мало чим міг зарадити, зважаючи на те, що накоїв Мітч. Мабуть, вони працюють над звинуваченням у залякуванні проти Ендрюса або й поліції загалом. Це ще більше загальмує розслідування. Зачинивши Ґабрієля в камері, Чендлер заскочив Мітча у його кабінеті.

— Ти збираєшся мені пояснити, що це було за лайно? — наполегливо поцікавився він. — Спроба побити підозрюваного? Погрози? Залякування?

Мітчелл анітрохи не розкаювався.

— Я тут, щоб досягти результатів. Іноді доводиться застосувати трохи сили, щоб отримати те, що необхідно.

— Не в моєму відділку.

— Пам’ятайте, з ким ви розмовляєте, сержанте.

— Я чудово знаю, з ким розмовляю.

Із другом, з яким вони разом мріяли стати чемпіонами з мотокросу. З другом, який витягнув його з Ущелини Саллі, коли він упав і здер собі мало не всю шкіру на нозі. З другом, який ходив на побачення зі схожою на мутанта сестрою Келлі Фрімен лише для того, щоб він міг зустрічатися з самою Келлі.

— Зі своїм другом, у якого в кишені розтопилася шоколадка, і здавалося, наче він наклав у штани, — озвався Чендлер.

Мітч помовчав. Примружив очі. Це була не та історія, яку б він хотів знову переказувати. Ця історія завжди кидатиме на нього тінь. Мітч плюнув у відповідь:

— Ага, ну я вже не той хлопчик, Чендлере. Так сталося, що я чоловік, який зустрічається з твоєю колишньою дружиною.

«З колишньою дружиною… він що?» Кожне слово окремо мало сенс, але Чендлер був упевнений, що проґавив щось, почувши їх разом.

— Про що ти говориш?

— Я зустрічаюся з Тері.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав Чендлер, значення слів досі залишалося незрозумілим.

— Які ще пояснення тобі потрібні, Чендлере? Тері. І я. Ми — пара.

«Тері і Мітч? Пара?»

— Відколи?

— Відколи ми отримали телефоном повідомлення про спробу викрадення автівки у Порт-Гедленді. Від Тері Паґоніс. Я приєднався, щоб подивитися, чи це та сама Тері Паґоніс, яку я колись знав. — Знайома сліпуча усмішка повернулася на Мітчеве обличчя. Він радів нагоді вилити все це на Чендлера. Йому, мабуть, страшенно кортіло розповісти все, відколи він тут з’явився.

— Як гадаєш, скільки тут є Тері Паґоніс? — кинув Чендлер.

Мітч здвигнув плечима, натякаючи на те, що йому байдуже.

— Вона сказала, що ви більше не разом. Вона досі страшенно гаряча штучка. Ми зустрічаємося з минулого серпня. Уже понад рік. Її справи неабияк покращилися, відколи я її востаннє бачив. Вона переїхала до власного помешкання. Має порядну роботу в адміністрації, порядні перспективи. Але ти й сам усе це знаєш. — Фальш у його словах підказувала, що Мітч чудово знає, що Чендлерові про це нічого не відомо, і його припущення було правильним.

Ендрюс вів далі:

— Ну, ми вирішили зустрітися і випити чогось, розговорилися і виявили, що в нас більше спільного, ніж ми думали; ми обидва любимо власний простір, вона полюбляє порядок, і я люблю, коли все впорядковано. Ми чимало говорили про це місце. — Чоловік подивився на Чендлера. — Здебільшого про те, як вона сумує за своїми дітьми.

— Це вона нас покинула.

— Дозволь мені закінчити, — попросив Мітч своїм звичним докірливим тоном. — Вона сумує за дітьми, але не сумує за цим місцем. І я теж. — Він нахилився ближче і прошепотів: — Чесно кажучи, це ще та діра.

Чендлер пропустив паплюження їхнього рідного містечка повз вуха.

— Тож я сказав їй: ти маєш стабільне життя, чому б тобі не подати прохання про опіку над дітьми? — Чендлер мовчки щільніше стиснув кулаки. — Ти ж не маєш ексклюзивного права на них, чи не так? — додав Мітч. — Тепер, чесно кажучи, вона не впевнена, чи заслужила право на них, але знову ж таки, чи заслужив ти? З того, що я бачу, їх здебільше виховують твої старі.

— Що ти, в біса, про це знаєш?

— У цього міста