Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

— Гадаєш, ми його подолаємо?

— Він став дуже сильним. Сила не-мертвих зростає з кожним прожитим роком, Ані прожив чотири тисячоліття. Не знаю, чи ви всі здолаєте його, — Хенхенет задумливо крутить на руці браслет. — Бачиш, Золтане, люди цього часу не вірять в богів і духів, отож і те, що втілює в собі Ані, для них теж не існує. Обранці такі самі, переконати їх досить важко. До того ж, на замку лежить закляття, і через це жоден смертний його просто не бачить.

— Закляття?!

— А ти як думав? Доки ми з тобою вивчали книгу, мій брат і твоя дружина розважались, як собі вміли. І коли вже нікого майже не лишилося, лиха година принесла Титуса. Я казала старому дурневі, аби лишив усе, як є. Та хіба він мене слухав?

— Титус? Хто це?

— Ти багато пропустив, мій князю, — Хенхенет пропливла до каміна. — Підкинь дров, бо вигасне, застудишся і схопиш нежить — бач, який каламбур виходить?

Вона вдоволено захихотіла, втішена власним дотепом, та, раптом схаменувшись, продовжила:

— Так от, щодо Титуса… Він і досі десь тут, я його відчуваю. І завжди був тут, якщо ти мене розумієш.

— Не розумію.

— Не прикидайся більшим дурнем, ніж ти є. Згадай, про що ти читав.

— Але…

— Те, що годилося для Та-Кемет, годиться для всього світу.

Читай!

— Ось, знайшов: «Кожне місце, зв’язане духом людської спільноти, має свого Охоронця, що виростає з молитов, сліз і сміху тих, хто живе там. Охоронець зв’язаний з богами і людьми, він є Міст між ними, і залишається там, де з’явився, навічно, доки існує світ. Його ім’я відомо лише богам, а для людей він має інші імена. Він приходить, коли його кличуть, і йде, коли вважає за потрібне. Охоронець є духом місця, він вміє читати в серцях людей і знає, як чинити з Відступниками. Охоронець не має власної волі — тільки волю Ра виконує він, та робить це так, як вважає за потрібне…» Ти хочеш сказати, що Титус, про якого ти говориш, — Охоронець?

— Так, — Хенхенет дивиться на вогонь. — В Та-Кемет їх добре знали, приносили їм жертви і вміли з ними говорити. Іноді вони показувалися людям — і виглядали по-різному: іноді мали вигляд жінки, іноді — чоловіка, але в часи розквіту їх демонами, і тих, хто вмів говорити з ними, палили на вогнищах як єретиків і відьом. Боги розсердилися на людей і посилали їм хвороби і війни. І за тими клопотами люди забули про Охоронців, та Охоронці не забули про людей. Просто з часом більшість із них перестали з’являтися людям, а тутешній, бач, впертий. Старий дурень!

— І я не можу піти звідси?

— Можеш. Я навчу тебе як, — очі Хенхенет блищать в темряві. — Але тоді закляття впаде, і Обранцям стане зовсім непереливки, бо Ані до них дістанеться враз.

— Що ти маєш на увазі?

— Ніхто не може прийти сюди або піти, бо закляття впаде. Двадцять п’ять років тому сюди пролізла дурна сільська дівка — випадково, впала в річку і течія винесла її просто до входу в підземелля.

— І що?

— Мілена з Ані змогли покинути замок і добряче попоралися в навколишніх селах. Тепер є те, що є, — Хенхенет роздратовано підводиться і знову йде до вікна. — Тепер, бач, їм вільно ходити не тільки замком, а й навколишніми дорогами. Ось тільки в долину їм зась, та тобі від цього не легше — тобі теж зась.

— Чому?

— Всемогутня Баст! Що я роблю поряд з цим дурнем?!

Відступникові нема дороги в долину, тому що там місце, де сходяться погляди богів. Відступникові там не місце, а Ті, що з Ним, туди приходять тільки вночі — але зайти не можуть. Часом вони харчуються забродами, як сьогодні, та здебільшого сплять.

Золтан її вже не чує. Інший голос говорить з ним зараз, і чудові чорні очі благально дивляться на нього. Золтан зачудовано розглядає обличчя, що виринуло перед ним, — не таке гарне, як у Мілени, та йому байдуже до краси. Очі дівчини, як чисті озера, ваблять його. І він відчуває нестримне бажання покинути старий замок і піти у світ, вдихнути новий вітер, і нехай би дівчина, якщо тільки вона десь є, тримала його за руку. Він хоче побачити цей новий світ, а там нехай буде як буде.

— Я хочу піти звідси.

Хенхенет насмішкувато примружилась.

Орест припинив читання. Йому доволі важко було продиратися крізь кириличну старослов’янську манеру, але він перекладав по ходу читання, тому заслужив повагу не меншу, ніж Аліна.

— Я не розумію, — Мар’ян хитає головою. — Отже, Золтан тут ні до чого? І тут господарюють зовсім інші кадри — старий циган Ані та метка жіночка Мілена? Я, принаймні, так зрозумів. Тоді як нам бути з легендою, що ми записали в Дубцях?

— То тільки легенда, — Орест з жалем закриває книжку.

— А це ти що читав?

— Це більше схоже на психологічний трилер, — Аліна іронічно посміхається. — Гадаю, тепер «Слово про Ігорів похід» не будуть нав’язувати для вивчення, бо ми знайшли щось цікавіше і досконаліше. Колеги, та це ж, можливо, перший бестселер!

— Справді, — Віка сміється. — Бо як читали те «Слово…», то здавалося, що нуднішого нічого нема. І писав те хтось старий, запилений і марудний.

— Ви