read-books.club » Сучасна проза » Слово після страти 📚 - Українською

Читати книгу - "Слово після страти"

153
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Слово після страти" автора Вадим Григорович Бойко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 48 49 50 ... 124
Перейти на сторінку:
смерть. Браму проходили, наче ворота пекла.

Біля караульного приміщення колону знову зупинили. Ждали начальства, яке мало вирішити, де нас влаштувати: у карантин чи... ліворуч. Ліворуч — означало в крематорій. Усе залежало від того, чи знайдеться для нас місце в карантині.

Обабіч бруківки, що стрілою врізалася в табір і ділила його на дві рівні частини, я побачив акуратно підстрижені газони, навіть квіти. Далі мою увагу привернули дерев’яні щити, на яких білою фарбою були написані найрізноманітніші гасла. Для них спільним було одне: нечуване лицемірство, брехливість. На одному щиті я прочитав стовпчик написів, наче вірш:

«На волю є тільки один шлях!

На шляху до осягнення волі стоять такі віхи:

Чистота,

Акуратність,

Охайність,

Пунктуальність,

Слухняність,

Ретельність,

Чесність,

Правдивість,

Працелюбність,

Покірність,

Готовність до самопожертви,

Любов до вітчизни!»

Щит із цим «кодексом порядності» стояв неподалік крематорію, який більш переконливо показував «єдиний шлях до свободи». Очевидно, цими блюзнірськими гаслами фашисти сподівалися посіяти в головах в'язнів ілюзії на, можливе звільнення.

Ми встигли прочитати всі гасла і багато чого побачити, а начальства все ще не було. Мою увагу привернув табірний плац. Там кількасот в’язнів під керівництвом есесівця вчилися ходити на колінах. Тих, хто втрачав рівновагу й падав, асистенти есесівця били палицями. Як зрозуміли ми потім, мета цієї «спортивної ходьби» на колінах була геніально проста: виявити тих, хто швидше стомлюється. Таких без зайвих церемоній відправляли в крематорій.

Ось повз нас у напрямі крематорію поїхав транспортний віз, запряжений десятьма в’язнями. На ньому, наче дрова, лежали голі трупи, скелети, обтягнені темно-жовтою шкірою. Кілька приречених стогнали і, отже, були ще живі, але на них не звертали жодної уваги. Колеса гуцикають по бруківці, у такт цьому гуциканню теліпаються посинілі, висохлі руки покійників з покарлюченими пальцями, які, здавалося, роблять останню безнадійну спробу втриматися за життя...

Ось погнали довжелезну колону в’язнів. Кілька тисяч невільників! Різкий стукіт дерев'яних колодок заповнив увесь табір і невимовним болем озвався в наших серцях. Нещасні брели, наче на протезах, не реагуючи на удари гумових палиць. Відчувалося, що кожен крок давався їм з мукою, а вони ще й підтримували товаришів, котрі вже остаточно вибилися з сил. Своїм зовнішнім виглядом ці страдники мало чим одрізнялися від мерців, яких щойно повезли в крематорій.

За чотирнадцять місяців лютої неволі мені довелося побачити немало колон в’язнів і радянських військовополонених, немало сумних процесій, та печальнішої, ніж ця, я не бачив. У в’язнів були землисто-сірі, виснажені голодом і муками обличчя, смертельна втома сірою пеленою застилала їхні глибоко запалі, мертві очі.

Це страхітливе видовище примушувало мене внутрішньо здригатися, та водночас воно переконувало, що фашистам все одно не вбити життя на землі. Дивлячись на цих мучеників, я подумав: якщо немає кінця-краю людському стражданню, то це не тому, що в світі є межа жорстокості, а тому, що життя непереможне і в найкволішому, в найвиснаженішому з цих страдників нелегко погасити його останній вогник...

Колона пройшла і зникла за поворотом, а ми ще довго дивилися їй услід. Поки що я збагнув одне: в цьому таборі розігрується одна з найжахливіших людських трагедій, глибину якої ми ще не встигли осягнути.

Нарешті з’явився якийсь фюрер із шкіряною текою в руці. Смачно позіхаючи, він прийняв рапорт начальника конвою, порився в теці, знайшов потрібного папірця, потім байдужим поглядом окинув нашу колону, поморщився:

— Сто гефтлінгів — на нумерацію. Після нумерації — у блок 2-А. Іншим немає місця. Відправте їх у Біркенау в розпорядження Молла. Виконуйте!

— Яволь! — козирнув начальник конвою і заходився відраховувати сто в’язнів. Я потрапив до цієї сотні.

Решту повели назад, за браму. Згодом я дізнався, що означали слова «відправте їх у Біркенау в розпорядження Молла». Есесівець Молл був на той час комендантом усіх крематоріїв і начальником зондеркоманд з постійною резиденцією в Біркенау. Він недарма вважався богом смерті, найжорстокішим катом цього пекельного комбінату. Усіх, кого відправляли в його розпорядження, Молл спалював у печах крематоріїв.

Те, що ми потрапили на нумерацію, означало: нас вливають у загал в’язнів табору, а це на деякий час відстрочувало нашу загибель.

Перш ніж нумерувати, групу повели на дезинфекційну станцію, де всім наказали роздягтися догола і пірнути в бочки, наповнені якоюсь рідиною, що пекла вогнем. Процедура дезинфекції тривала кілька хвилин. Я поспішав, як міг, однак мішень штрафника, нашита на моїй робі, привернула увагу есесівця. Коли я вже вилазив із бочки, він уперіщив мене гумовою палицею по спині так, що мало не перебив хребта. Після цього удару в мене цілий місяць болів поперек.

З дезинфекції нас голих погнали на нумерацію. У бараці під наглядом есесівських офіцерів трудилося двадцять в’язнів, спеціалістів з таврування. Це була своєрідна майстерня. Посеред барака стояло десять столів. Біля кожного під наглядом офіцера працювало по два «художники». Офіцер тримав наші супровідні картки. Біля головного, «диспетчерського» столу есесівець голосно вигукував прізвище в’язня, звіряв його особу з фотокарткою і помахом руки показував, до якого столу йому слід підійти.

Диспетчер вигукнув моє прізвище, і я з завмираючим серцем пішов до вказаного столу. Це був перший і останній випадок, коли фашисти змушені були назвати моє прізвище. За три роки перебування в тюрмах і таборах мене викликали тільки по номеру, Після тавру-вання я перетворювався в безлику істоту, в раба-робота, позбавленого батьківщини, волі, імені і всього того, без чого немислиме людське життя.

Як я вже сказав, біля кожного столу стояв офіцер, котрий пильно стежив за тавруванням. З цього можна було зробити висновок, що нумерації і якнайсуворішому обліку в’язнів тут надавали величезного значення. Адже фашисти хотіли на віки вічні зберегти таємницю Освенціму, поховати її разом із знищеними людьми. Таврування дозволяло їм вести точний облік живих і мертвих, стежити за тим, щоб жоден з в’язнів не вирвався на волю. Дві переклички на день у самому таборі і кілька перекличок під час роботи в

1 ... 48 49 50 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слово після страти"