Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Якби мама знала, де саме в місті живе Ірина Володимирівна, то змусила б мене бігти до неї за грішми відразу ж, а так довелося чекати аж до вересня, коли почнеться навчання. Раніше Стара Карга, яка в основному працювала вихователем групи продовженого дня, у школі не з’являлася. Я мала надію, що за тими злощасними грішми піде зі мною мама, але вже вранці першого вересня почула категоричне:

— Скажеш, най Ірина Володимирівна негайно віддасть борг за смородину! Чула? Не принесеш грошей — можеш додому не вертатися!

Я сумлінно дочекалася Старої Карги після уроків, нагадала їй про борг, але цим тільки розлютила вчительку до нестями.

— Віддам із зарплати! — гаркнула люто Ірина Володимирівна, спопелила мене наостанок гнівним поглядом і демонстративно обернулася до мене спиною.

Цілий вересень я випрошувала у Старої Карги своїх грошей за смородину. На мої слізні благання щодня знаходилася інша причина відмови. Вдома ж мене також кожнісінького дня чекали мамині докори. Утративши терпець, я на великій перерві підійшла до Ірини Володимирівни, яка саме розмовляла в їдальні з двома іншими учительками й, переборовши сором, сказала, що мама вимагає віддати гроші не пізніше, ніж сьогодні, інакше піде скаржитися до директора. Стара Карга підскочила, як осою вжалена:

— Які гроші? Яка смородина? Згнила твоя смородина, ще й торбу через неї мусіла викинути, бо всю поплямила! Ти чого ходиш за мною, як прив’язана? Хочеш, аби всі знали, що ти торгуєш на базарі? Що така мала, а вже спекулюєш? Ти спекулянтка! Спекулянтка!!!

Мене всю обдало полум’ям: сталося те, чого я найбільше боялася! Але той чортик, який сидів десь на дні мого єства, ніяковіти не збирався, — тож я й сама незчулася, як, плачучи, крикнула вчительці просто в очі:

— А ви — злодійка! І брехуха! Зло..! — і далі вже не договорила, бо Ірина Володимирівна навідмаш уперіщила мене по обличчю й, ухопивши за волосся на потилиці, стала щосили товкти головою до стіни.

Вона розбила мені ніс і губи та, мабуть, затовкла би насмерть, якби її не відтягли інші вчителі. Закривавлена, я вискочила на подвір’я й помчала світ за очі. Втім, дуже швидко з’ясувалося, що бігти нема куди. Додому? Там мені мама ще й додасть до вчительчиних побоїв. До циганів? Вони в наше село більше не заїжджають. До цьоці Дозі? Дуже далеко! У Львів я сама не доберуся: міліція мене з поїзда зніме. Та й грошей на квиток нема.

Я попленталася до бабусиної хати і стала зазирати у криницю. Може, втопитися, як ота єврейка Ейзичка? Але топитися чомусь перехотілося, і взагалі — щось мене так турнуло від криниці, що я мало ногами не вкрилася, як тільки щосили зойкнула у зруб, а з чорної глибини відбилося гірке голосне відлуння. І як нині школярі вкорочують собі віку самогубством? Це ж так страшно — до заціпеніння, до крижаного жаху! До того ж навряд чи на долю сучасних дітей випадають такі випробування, як колись на моє покоління. Проте в часи мого дитинства не те що ніхто не відбирав собі життя, але навіть і не думав про подібне. Вірніше, якщо й додумувався до такого, як я коло бабиної криниці, то дуже швидко передумував. Із горя й напасті я блукала по саду, притулюючись то до одного дерева, то до іншого. Від цього на душі ставало трохи легше. А може, я просто вже виплакала всі сльози й більше не могла голосити…

У тому бабиному саду, вже в сутінках, мене й знайшла мама. Не била і навіть не кричала. Сказала, що мій портфель діти принесли додому й цим її ледь не до смерті перелякали: думала, мене вже на світі нема. Мама втішала, що тато піде до школи й наведе там порядок, а гроші за смородину Стара Карга нам сама додому принесе.

Але все сталося зовсім інакше. Моя кривдниця репетувала, що я даремно до неї вчепилася: ніякої смородини вона в мене взагалі не брала — я все вигадала! А щодо розбитих у кров губ і носа — то я, виявляється, разом із хлопцями льотаю, мов скажена, по шкільних коридорах, десь упала, розгаратала собі варги,[51] а тепер ще й шукаю гудзя.[52] Та головне — ніхто, що вона мене била, не бачив: ні вчителі, ні учні! А люду ж була повна їдальня!

Тато повернувся зі школи такий лютий, що ним аж трясло. З розмаху жбурнув мої документи на стіл:

— Більше ті вар’яти Ольдзю вчити не будуть! Знайдемо іншу школу!

Але влаштувати мене на навчання в Районному Центрі виявилося не так-то просто. Які лишень пороги не оббивав тато — всюди вимагали міської прописки. Пал-Палич навіть почав пробивати питання про отримання моїм батьком квартири в місті, але мама зчинила тяжкий лемент, що на пльонтрі жити не хоче й петрушку на базарі купувати не буде. Врешті-решт татів Генерал комусь зателефонував, із кимось довго сперечався, когось уклінно просив — і мої документи в міську школу таки прийняли.

Я увійшла в не знайомий мені клас у супроводі худющої і прищуватої, а тому намазаної по всьому обличчі тональним кремом на добрий палець, учительки англійської мови — й зупинилася посеред класу, тримаючи перед собою спітнілими від хвилювання руками важкий портфель. Дві хвилини тому Амеба (так її прозивали в школі) забрала мене з кабінету директора, невдоволено буркнувши, що ще й таке щастя, як я, до всіх інших клопотів, звалилося їй, як сніг на голову. Поки ми йшли порожнім коридором (якраз тривав урок), Аліна Веніамінівна (а так її насправді звали) разів зо п’ять устигла мені повторити, що я однозначно з її вихованцями не вживуся, бо