Читати книгу - "Порожня труна"

Відвідувач спокійно потвердив:

— Атож, вашого сина… То як, говорити далі?

У Себастяна Перрона вже не виникало й думки про опір. Він був ладен на все, на найганебніше приниження, найтяжчі муки, аби тільки дізнатися, що стоїть за цими, такими несподіваними відвідинами.

— Кажіть, кажіть! — благав він.

Незнайомець схвально кивнув головою:

— Бачу, що ми порозуміємось… — І відкинувшись назад, зручніше вмостившись у фотелі, заклавши ногу на ногу, чоловік у каптурі повів далі:

— Шановний добродію, я прийшов до вас із пропозицією… Вона, мабуть, неабияк засмутить вас, але щоб відшкодувати прикрість, я приніс звістку, що неабияк втішить вас. Добродію, ваш рідний син, малий Убер, не загинув.

— Не загинув?!

Захлинаючись від радості, нетямлячися від щастя, Себастян Перрон без угаву повторював останні слова відвідувача:

— Не загинув? Не загинув? Убер живий?.. О Господи!

Незнайомець підвів руку, заспокоюючи його.

— Убер живий, — з притиском приказував він, — проте у великій небезпеці. Убер, любий пане, у мене в руках, точніше, в руках особи, що попросила мене прийти сюди.

— Якої?.. Якої?.. — аж хрипів суддя.

Його співбесідник посміхнувся:

— Тільки без дурниць, любий пане. Адже знаєте, що я вам не назову жодного імені.

Та Себастян Перрон нетерпеливився.

— Ет! Чхав я на те! — кричав він. — Я все прощу, не відкриватиму слідства, тільки поверніть мені дитину.

Чоловік знову посміхнувся.

— Тихіше, тихіше, — глумився він. — Такі складні питання, а вам кортить мерщій їх розв'язати… Добродію, ви хочете мати свого сина? Що ж, коли я перед вами, то саме для того, аби віддати вам дитину…

— Ох! Вік дякуватиму вам…

— Віддати вам дитину з однією умовою.

— Я пристаю на що завгодно.

— Умова цілком формальна… — Незнайомець раптом заговорив твердо і ясно: — Убера викрадено з певною метою… Я віддам вам Убера через двадцять чотири години після того, як ви заплатите мені сто тисяч франків. Ви і згодні?

Себастян Перрон відсахнувся.

— Сто тисяч франків? — перепитав він. — Та ви збожеволіли… Звідки і в мене такі гроші?

— Позичте.

— Я ж нікого не знаю.

— Це вже ваш клопіт.

— Який жах!

— Мене це не обходить.

Вибалушивши очі, заціпенівши від такого удару, Себастян Перрон утупився в свого страшного співрозмовника. Він бачив, що чоловіка в чорному трико годі вблагати, й помітив, як той підводить на нього правицю з револьвером.

Незнайомець провадив далі:

— Я вже казав, любий пане, і повторюю ще раз: вашого сина віддадуть, коли ви заплатите сто тисяч франків. Ми ж чоловіки, і треба називати речі своїми іменами. Пане Себастяне Перрон, для вас я шантажист… Я вас просто шантажую, даючи… даючи… Дайте мені сто тисяч франків, і я поверну вам сина… А ні, то я вб'ю його… Це ж так просто, ясно, зрозуміло… Даю на роздуми п'ять хвилин.

Себастян Перрон на такий страшний ультиматум мало не збожеволів із розпуки. Від нього вимагають сто тисяч франків за його маленького Убера. Та якби він мав ті гроші, то з радістю їх віддав би. На лихо, Себастян Перрон не мав статків. То був чоловік, про якого й справді годилося казати, що він тягнувся з останнього. Звісно, посада його висока й почесна, але, як і всім і державним службовцям, платили йому вкрай мало. Живучи на саму платню, Себастян Перрон, попри невибагливість, мусив витрачати майже весь заробіток. Та й потреби не було ощадити на старість, оскільки мав право на урядову і пенсію.

Сто тисяч франків… Це ж для нього нечувана сума, він ніде не знайде таких грошей. Господи! В кого їх просити? Хто позичить таку силу грошей? Як бути?

І суддя, який не раз розбирав справи про шантаж, раптом збагнув, яку і нелюдську, сатанинську владу мають ошуканці над чесними людьми. А не дати грошей — це приректи сина на очевидну смерть. Обіцяти ж їх — обіцяти нездійсненне.

Себастян Перрон миттю перебрав подумки всіх, до кого ходив, кого хоч трохи знав і хто міг би дати потрібні гроші. Де б знайти якогось кредитора? Немов крізь сон почувся голос незнайомця:

— Минуло вже три хвилини… Лишилося дві.

Себастянові здалося, що от-от він зомліє від напруження.

— Це жахливо, — забелькотів він. — Треба…

І раптом зважився:

— Гаразд. Коли йдеться про життя мого сина, вагатися годі. Я дам вам сто тисяч франків. Але теж з однією умовою.

Шантажист уклонився.

— Якщо я зможу її прийняти, добродію…

— Зможете, — запевнив суддя. — Ось послухайте. Я дам вам сто тисяч франків за умови: ви самі вкажете місце, де я передам вам гроші. Але на місце, яке оберете, і де, звісно, вживете застережних заходів, аби не важити життям, ви мусите привести мого сина. «Даючи, даючи», — казали ви. Згоден із вами: я даю вам гроші, а ви приводите дитину. Тобто обмін має відбутись одразу.

Суддя ще не скінчив, як шантажист усміхнувся.

— Слушно, — відказав він. — Ваше прохання справедливе, а що ми люди ділові, то пристаю на вашу умову. Бо ж і ви прийняли мої вимоги. Коли ви зможете заплатити?

Себастян Перрон тяжко замислився.

— Мабуть, через… чотири дні.

Шантажист знов уклонився.

— Гаразд. Нехай через чотири дні у вас буде потрібна сума, а я вже дам знати. — І підвівшись, додав: — А тепер, любий пане, нам зосталося тільки попрощатися. Говорити вже нема про що, тож будьте ласкаві, підставляйте мені кісточки й зап'ястки.

Себастян Перрон не зрозумів і здивувався, а шантажист пояснив:

— Бачите, пане суддя, я гадаю, що ви не такі дурні,