Читати книгу - "Темна вежа: Темна вежа VII"

схід і назад, знову вистуджувати північ. Він змирився з цим, та все одно споглядав їх з обуренням і ненавистю аутсайдера, знаючи, що завдасть їм болю і радітиме з цього. Він був поріддям двох світів, як напророчене злиття Прим та Ам, ґадоша і ґодоша, Ґана та Ґілеаду. У певному значенні він був як Ісус Христос, тільки чистокровніший за овечого бога-людину, бо в овечого бога-людини був лише один справжній батько, що перебував на гіпотетичних небесах, і вітчим, який жив на Землі. Бідолашний старий Йосип, він носив роги, що наставив йому сам Господь Бог.

А в Мордреда Дескейна було двоє справжніх батьків. І один з них зараз спав перед його очима, що втупилися в екран.

«Ти старий, батьку», – подумав він зі злою втіхою. Але заразом ця думка дала йому відчуття, що він маленький і жалюгідний, не більше, ніж… ну, не більше, ніж павук, що зиркає вниз зі своєї павутини. Мордред був одним цілим, що складалося з двох близнюків, і залишатиметься близнюками, аж доки Роланд з Ґілеаду не буде мертвий і останній ка-тет розпадеться. А той журливий голос, що радив йому піти до Роланда й назвати його батьком? Назвати Едді та Джейка братами, а Сюзанну – сестрою? То був легковірний голос його матері. Та вони прикінчать його раніше, ніж він встигне бодай слово мовити (якщо, звісно, на той час буде здатен на щось більше, ніж немовляче белькотіння). Вони відріжуть йому яйця й згодують їх хлопцевому шалапуту. Потім поховають його кастроване тіло, посеруть на ту землю, де він лежатиме, й підуть собі далі.

Ти нарешті постарів, батьку, і ходиш тепер, кульгаючи, і наприкінці дня я побачу, як ти потираєш стегно, а рука ледь помітно тремтить.

Дивіться, якщо зможете. Ось сидить немовля зі смугами крові на світлій шкірі. Ось сидить немовля й плаче своїми безмовними моторошними слізьми. Ось сидить немовля, що знає так багато і так мало, і хоч нам слід якнайдалі тримати свої пальці від його рота (бо відкусить, воно гризуче, мов дитинча крокодила), трохи пожаліти його ніхто не заборонить. Якщо ка – це поїзд (а так воно і є, величезний гуркотливий потяг, може, психічно здоровий, а може, й ні), тоді цей осоружний маленький лікантроп є його найвразливішим заручником, прив’язаний не до рейок, як маленька Нелл33, а до прожектора локомотива.

Нехай він умовляє себе, що має двох батьків, і в цьому є дещиця правди, але зараз із ним нема жодного з батьків, і матері також. Він з’їв свою матір живцем, правду кажете, зжер мало не цілком, вона була його першим харчем. Та чи був у нього вибір? Він останнє диво, породжене ще не зруйнованою Темною вежею, занепадне поєднання раціонального та ірраціонального, природного і надприродного, і попри це, він самотній, попри це, він голодний. Можливо, долею йому судилося правити низкою всесвітів (чи знищити їх усі), та поки що він спромігся покомандувати лише одним старим роботом-помічником, який уже пішов на галявину, де закінчується земний шлях.

Він дивиться на стрільця, який спить, з любов’ю й ненавистю, з відразою і водночас тягнучись до нього. Але якщо навіть припустити, що він піде до них і його не вб’ють… Що, як вони приймуть його? Так, думка сміховинна, але чому б не припустити, бодай теоретично? Тоді йому доведеться визнати, що Роланд поставлений над ним, прийняти Роланда як свого діна, а цього він ніколи не зробить, ніколи, ні, ніколи.

Розділ ІІІ

Блискучий дріт Один

– Ти спостерігав за ними, – промовив тихий насмішкуватий голос. І проспівав уривок безглуздої колискової, яку Роланд згадав би зі своїх ранніх років: «Квітка-лелітка, спи, моя квітко, нікому не віддамо, мій маленький ти ба-бо!» – Тобі сподобалося те, що ти бачив перед тим, як заснути? Ти помітив, як вони пішли разом із занепалим світом?

Напевно, десять годин минуло, відколи робот Найджел, хатній помічник, виконав свій останній обов’язок. Мордред, який справді був міцно заснув, повернув голову на голос незнайомця, не відчуваючи ні запаморочення в голові від того, що різко прокинувся, ні подиву. Він побачив чоловіка в синіх джинсах і парці з каптуром, що стояв на сірих кахлях Центру керування. Свої ґунна – потертий речовий мішок – він кинув собі під ноги. Його щоки пашіли рум’янцем, обличчя було вродливе, очі горіли вогнем. У руці гість тримав автоматичний пістолет. Дивлячись у темне око дула, Мордред Дескейн удруге за весь час збагнув, що навіть боги смертні, якщо їхню божественість розбавлено людською кров’ю. Але він не злякався. Цей чоловік був йому не страшний. Мордред озирнувся на монітори, що показували Найджелове помешкання, й пересвідчився, що новоприбулий не збрехав: там справді було порожньо.

Усміхнений незнайомець, який, здавалося, виріс з-під землі, підніс руку, в якій не було пістолета, до каптура і трохи відгорнув його. Мордред побачив, що всередині зблиснув метал. У підкладку каптура вплели металевий дріт.

– Я називаю це своїм «капелюшком-розумакою», – сказав незнайомець. – Я твоїх думок чути не можу, і це мінус. Зате ти не зможеш проникнути в мою голову, а це вже…

(беззаперечний плюс, еге ж)

– …беззаперечний плюс, правда ж?

На куртці в нього було дві нашивки. На одній стояв напис «Армія США» і було зображення птаха – орла, а не ух-ух. На другій Мордред прочитав ім’я та прізвище: РЕНДАЛ ФЛЕҐҐ. Як виявилося, він уже вмів читати, але це відкриття теж його не здивувало.

– Бо, якщо ти схожий на свого батька… на Червоного Батька… тоді сила твого розуму перевершує звичайні можливості спілкування. – Чоловік у парці захихотів. Бо не хотів, щоб Мордред довідався, як йому страшно. Можливо, він переконав себе, що йому не страшно, що він прийшов сюди з власної волі. Може, й так. Мордреду було байдуже, так це чи ні. Також не мали для нього значення чоловікові плани, що булькотіли в його голові, наче гарячий суп на плиті. Невже чоловік справді вірив, що «розумака» захищав його думки? Мордред придивився, зазирнув глибше й зрозумів, що відповідь «так». Дуже зручно.

– Хай би там що, я вважаю, що перестрахуватися ніколи не зайве. Обережність – завжди наймудріша політика. Інакше як би я пережив падіння Фарсона і загибель Ґілеаду? Я б не хотів, щоб ти проник у мою голову і примусив стрибнути з даху висотки, навіщо мені це? Хоча й навіщо це тобі? Тобі потрібен я чи хтось інший, бо ж це відро з