Читати книгу - "25 професій Маші Філіпенко"

Якось Павло Васильович Гутіонтов, районний архітектор, з грибами з лісу повертався. Вирішив нін гак зрізати, повз корівник пройти.

Ходив він повільно, бо його радикуліт мордував. У нас в Троїцькому є прикмета така народна, що радикуліт у тієї людини буває, котра своєї роботи виконувати не хоче. Так ось архітектор Гутіонтов до того не хотів її робити, що увесь скоцюрблений ходив. І з кожним роком дедалі скоцюрбленішим ставав.

І от з тою підвищеною скоцюрбленістю він біля корівника опинився. Вони зустрілись — архітектор підвищеної скоцюрбленості і бугай підвищеного буцання. І чимось одне одному посилено не сподобались.

Те, що бугай Циган архітектору не сподобався, — наплювати й забути, ніякої дії з цього не випливало. А от що Павло Васильович Цигану не сподобався — то гірше. Через це уся пригода й сталась. Бугай як побіжить на Павла Васильовича!..

Я не знаю, чи бігав на вас бугай, мій любий читачу, але справа то не потішна, а просто-таки жахлива. Павло Васильович про це відав і чимдуж вбік од бугая кинувся.

А бігти слизько, важко. Архітектор буксує, і Циган пробуксовує. Та поступово вони швидкість почали набирати, і все хутчіш і хутчіш почали рухатись.

Ніхто й не підозрював, що Павло Васильович такий спортивний. Він тричі навколо корівника пробіг, потім на дах над ґанком злетів і на ньому сидить. А Циган гнилі стовпчики з-під ґанку виколупує.

Лясь! — і Павло Васильович, як в уповільненому кіно почав униз падати. І поки падав з даху — човен у дворі помітив перевернутий на цурпалочках. Ось до того човна він і кинувся.

Циган із себе піддашок, що над ґаночком був, скинув, а Павла Васильовича вже не дістати, він під човном лежить.

Циган почав колами ходити. Відійде, але оком на човен косує. Тільки Гутіонтов висунеться, Циган уже тут як тут — з рогами.

Довелося Гутіонтову разом з човном рачкувати. А човен важенний. І повз він, як черепаха у своєму власному домі. Півкілометра повз. Ось тобі й зрізав гак. І гриби розгубив.

Зате він потім за два місяці новий корівник спроектував. То що найцікавіше — його скоцюрбленість як рукою зняло. Він випростаний і стрункий став. Таким струнким і до районного міста поїхав. А наші сільські з тих пір Цигана Лікарем звуть. І кажуть:

— Хто нездужає, тому можемо нашого бугая по рецепту виписати. Він од усіх недуг вилікує.

— Едуарде Миколайовичу, а як ви вважаєте, чи міркують тварини?

Е. М. Гадаю, що так. Особливо тварини дикі… Але й домашні — також. Тільки міркують вони не так, як люди. Тому й вчинки їхні іноді видаються дивними та непояснимими. Та у тварин свій погляд на речі.

— І чим же цей погляд відмінний від людського?

Е. М. Якось я познайомився з дивовижною собакою. І навіть написав про неї оповідання. Та собака була вельми хазяйновитою. До того ж вона гадала, що… А втім, ліпше прочитати саме оповідання, яке так і називається «Хазяйновита собака». Тоді вам, певно, стане зрозуміліше, чим відрізняються думки і вчинки тварин од людських…

Я люблю цікавих тварин. Мені якось друг журналіст Алик Прокопчик каже: «їдьмо на хутір до лісника Івана Білоуса, у нього свиня є непомірної довжини. Ти таких ще не бачив».

Вийшли ми з ним на дорогу.

Почали на хутір добиратись. Спершу на вантажній машині, а далі на тракторі доїхали.

Дивлюсь, із хвіртки виходить свиня велика-превелика. І вуха у неї закручуються на писок. Мов лопухи, очі затуляють. Велика, велика, та не така вже величезна, щоб через неї півдня на хутір їхати.

Виявилось, що то свиня-дочка. А в неї є свиня — мама. Як пішла вона з хвіртки, так ніяк і не закінчується. Величезна, як два зчеплені автобуси. Я й не відав, що такі на світі бувають.

А то була якась особлива австралійська порода. Як ця порода потрапила на глухий лісовий білоруський хутір — не знав ніхто.

Та найцікавішою на хуторі твариною виявилась не ця свиня, а собака Чарка.

— У мене чимало собак було, — розповідав Іван Білоус, — а ця найрозумніша. Вона як людина. Два будинки охороняє: мій і брата мого, на протилежному кінці хутора. У нас покрутиться, подивиться, чи все гаразд, і туди біжить.

— Собака на півставки, то й що ж?

— Вона ще таке робить, що не знаю, як і розповісти, ви можете не повірити.

— Що ж вона робить?

— А от що. Одного разу у нашої кішки котенята мали народитись. Вона ходила і нявчала цілий день. Набридло, що вона нявчить. Ми її за двері вигнали. Кинулись згодом — нема кішки, мабуть, замерзла чи вовк потягнув.

— А що далі було?

— А нічого. Через місяць кішка прийшла з двома котенятами. Її Чарка в корівнику прилаштувала чи в будці у себе і їжу їй туди носила.

Тут підійшла дружина Івана Білоуса і сказала:

— Ти про порося розкажи.

— А що про порося? — запитали ми з Прокопчиком.

— Якось в усіх свині опоросились. А у нас свиня велика, гуляє собі, а поросят немає. Та якось вранці приходимо, біля неї поросятко лежить. Малюсіньке таке, біле. Звідки взялося — однісіньке. У нас завжди зовсім інші поросята бувають. Та й не пора ще нашим з'являтись на світ. Ми