Читати книгу - "Оранжеве сонце"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли Е підходив до гори, де знаходилася його криївка, у нього серце забилося частіше. Самої криївки Е не бачив — її закривав туман. Юнакові хотілося пронизати очима той туман, подивитися, чи стоїть там його друг То, чи ні? І хоча Е нічого не міг помітити, зате туман, мабуть, його запримітив, бо озвався покликом:
— Го-го-го — гори!..
Це був не голос туману, а голос То! Е хотів було відразу ж і відгукнутися, але з туману вже нісся не один голос, а кілька.
— Го-го-го!.. — гриміло з гори.
Вже на півдорозі Е побачив, як з туману вийшов То, а за ним брати Ре і Ра, Там, Ек, Ак, Ру, Юк. Назустріч прибульцеві посипалися голоси:
— Е прийшов!
— Е — живий!
— Живий, живий!
— Куди Е ходив?
— Де ночував Е?
— Чи не заблукав серед гір?..
Е думав: говорити чи ні про те, що ходив укладати спілку з Вогнем? Вирішив не говорити, бо боявся осуду юнаків. Вогонь — чужа для них сила, нещадна і страшна. І той, хто з Вогнем знається, не може мати їхньої довіри!
— Е ходив поміж горами, вишукував пригожу печеру, — сказав він.
— І Е знайшов її? — поцікавився То.
— Ні, не знайшов.
То допитливо подивився на друга.
— Добре, що Е не натрапив на печеру.
— Чому — добре?
— То знає в цих краях одну печеру, де господар — печерний ведмідь.
— Хіба ж Е не зміг би вбити ведмедя?
— Ведмідь той великий — його важко вбити, — сказав То. — І вождь Ту його, мабуть, не вбив би один.
— Однак Е бився з левом, — сказав Ра.
Е не ствердив цього, але й не заперечив. Коли розповісти про бій з левом, знову ж таки треба згадувати і про Вогонь, який захистив од хижака.
— Зараз Е голодний, стомлений, — сказав прибулець. — Говорити не хоче.
— Е голодний, — повторив Ра і подивився на старшого брата із захопленням: перед ним раптом постав у хмарах понад горами велетень, так схожий на Е, і малий все-таки не втерпів — Брат Е може ставати велетнем і перескакувати на хмари?..
Е здивувався: звідкіля Ра знав про це? Поглянув на То, який ствердив:
— Чаки бачили велетня, який бився з левом у хмарах.
— То говорив, що той велетень — Е! — вигукнув Ра.
— Так, у хмарах бився з звіром Е, — сказав То і поглянув на Юка — з подиву у здоровання аж рот відкрився.
— Як же це, як? — зойкнули чи не всі в один подих.
— Як? — перепитав То. — А ви самі все те бачили!
— Справді, бачили…
— Бачили.
— Та нехай ще сам Е скаже, що побував на небі! — вихопився Юк. — Хай скаже!
Однак Е не хотів про це говорити. Він і сам ще як слід усього цього не розумів. Ще й побоювався, аби юнаки не зажадали від нього піднятися у небо ще раз. І Е поспішив запитати у То:
— Є ще пожива у схові?
— Поживи вистачить, — жваво відповів друг. — Прийдемо до схованки — Ек і Там ділитимуть м'ясо.
Е рушив угору, а за ним юнаки.
— Е не хоче говорити, що він побував на небі? — не вгавав Юк.
Е не встиг щось відповісти, як десь поблизу голосно гавкнув собака. Від несподіванки юнаки аж сахнулися.
— Кудлань не хоче, щоб Е розповідав про небо, — зауважив То.
Після цього про небо Юк більше не згадував.
Попоївши, юнаки вирішили піти шукати по довколишніх горах та ущелинах кращого притулку. Залишок туші козла прихопили з собою.
Ранок видався хмарний, проте дощ не йшов. Чим далі, то хмари все більше розсотувалися і з неба починало все ясніше проблискувати розпечене коло. Юнаки нічого підхожого не знаходили, а до тієї печери, про яку говорив То, не зважилися йти. То радий був цьому, бо сутичка з кошлатим велетнем не обіцяла нічого доброго, бо не у всіх юнаків були навіть довбні. А ті, які вже мали, ще треба було випробувати на менших звірах.
Серед кам'яних валунів юнаки бачили козлів, у повітрі літало безліч великих і малих птахів, на далеких схилах гір паслися табуни рогатих оленів і антилоп, у гаях і зарослях високих трав і кущів перебігали ще якісь рогаті і безрогі чотириногі — поживи скрізь було багато, але до жодної не доходили ні ноги, ні довбні. Усе захищало себе з великою старанністю, кожне чатувало на загрозу, нашорошивши вуха і вглядаючись у далину, і, лише запримітивши ворога, вкладало в ноги всю потугу власного тіла.
До грудей Е вливалося якесь нове, незнане досі, почуття. Він не говорив юнакам, куди йти і що робити, але ступав попереду, і всі йшли за ним.
Вряди-годи Е поглядав на ноші, де лежав залишок туші козла, і з тривогою думав: що ж то далі їстимуть його друзі? Е добре знав, що послух та злагода поміж ними житимуть доти, поки не почнуть лихоманити порожні животи. Тоді все полетить шкереберть. Чаки-мисливці не раз гнівалися на вождя Ту саме тоді, коли були голодні. Члени плем'я повинні мати поживу, а найперше повинні мати добрі довбні, щоб здобувати ними поживу і щоб у будь-який подих захиститись од нападу хижого звіра. Бачилась Е і добра криївка, така, щоб відгородила від вітру і дощу. Та була в молодого проводиря ще одна потаємна думка — думка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оранжеве сонце», після закриття браузера.