Читати книгу - "Оранжеве сонце"

Е переніс до заглибини кам'яної стіни тушу козла. Ліг на камені спочити. Але заснути не міг. Тривожні думки щораз відкривали очі, тільки-но він їх заплющував. Думка, немов швидконога сарна, бігла вслід за То, перед зором поставали рідні валуни. Раптом Е так ясно побачив перед собою постать Ни, що рвучко схопився з каменя. Здалося, що якимось чудом дівчина зійшла на виступ. Видіння враз зникло. Знову ліг. Думав про матінку Уф, про братів і сестер. Поволі видива розвіялись, зникли. Е заснув…

Проснувся він од оглушливого тріску. За велетенським урвищем лютувала гроза. Е почав вдивлятися у темний морок грозовиці. Від кожного зблиску вогняної гілки йому робилося веселіше, кожен новий гуркіт ніби розширював груди. Хотілося полинути туди, в долину, під рясний дощ.

Та ось побачив у грозяному мороці якусь світлу цятку. Що то? Невже могутні істоти знову запалили на горі дерево? Е так напружив зір, що аж очам стало боляче, але нічого певного не розгледів. Однак не відривав зору від цятки, ніби боявся її загубити. Та ось над нею сяйнула така яскрава вогняна гілка, що Е вдалося примітити палаюче на скелі дерево. Так, могутні істоти знову кинули на гори Вогонь. І Е піде по нього, принесе до криївки, годуватиме його. Вогонь житиме тут, зігріватиме його, брата То і, може, ще й інших юнаків, які поприходять. Вогонь світитиме вночі, лякаючи чотириногих і двоногих нападників!

Е пустився у похід по Вогонь. Спочатку юнакові здавалося, що дерево палає на протилежній горі — варто лише спуститися в ущелину і з неї знову піднятися вгору. Але коли опинився внизу, то зір загубив палаюче дерево. Довкола стояла суцільна дощова мряка, і не видно було навіть обрисів найближчих скель. Проте юнак знав напрям, де повинен дихати Вогонь. Е почав здиратися вгору. Камінь був ковзкий, звідусюди лилася вода. Незабаром у густій хмарі, що обліпила гору, почала пробиватися блимаюча пляма. Е зрадів і поліз угору далі. Пляма все яскравішала, та несподівано перед юнаком постала рівна стіна. Не було ніякої змоги нею піднятися хоча б на один зріст. Зате трохи поодаль Е помітив крутий схил, що вів прямо до палаючого дерева. Однак між тим місцем, де він стояв, і схилом зяяло провалля. На схил можна було потрапити тільки з ущелини. Залишалося єдине — спускатися униз і заново вирушати до дерева суміжним схилом.

Спустившись в ущелину, Е рушив до схилу. Він хотів швидше порятувати Вогонь, не дати дощу погасити його!

Коли Е дістався до дерева, воно вже догорало. Е вже знав, що робити. Він зламав кілька гілочок, склав їх докупи, і вони розгорілися гарячим полум'ям. Е застрибав навколо багаття, розмахуючи довбнею і радісно примовляючи:

— Вогонь дихає, Вогонь живе!.. Дихає — живе! Е хоче стати братом Вогню! Чи хоче Вогонь мати за брата Е?.. У Е вже був братом Вогонь. Той Вогонь захищав Е від печерного лева, його подих був гарячий. Вогонь кидав у темінь ночі яскраве світло… Те світло лякає чотириногих і двоногих. Двоногі чаки вбили той Вогонь! Тепер чаки далеко. Е годуватиме Вогонь… Годуватиме, щоб Вогонь жив і дихав!

Е поглянув довкруж, але ніде не було ні гілок, ні сухої трави, ні моху. Чим Е годуватиме Вогонь? І знову юнак почав відчахувати гілки і класти їх на багаття.

Вогонь то яскраво спалахував, коли одержував нову поживу, то, наситившись, затухав, доковтуючи останні недопалки. Е все підносив і підносив обгорілі гілки, однак їх ставало все менше — до верхніх гілок не дотягувалась довбня, а лізти по розпеченому стовбурові збивати нову поживу для Вогню Е не міг. Дощ не припинявся — сіяв дрібними краплинами, скроплював дерево і багаття. Е з жахом дивився на Вогонь, що поглинав даровані йому останні гілки. Що робити?

Е спустився на кілька зростів уннз — ніде поблизу не росло жодного дерева, побачив лише кілька кущиків. Юнак заходився ламати гілки. Потім поспішив з наламаним оберемком до Вогню. Він ще жив, але був мізерний, немічний. Е відразу ж поклав жмут гілочок, які зашипіли, запарували. З листя капала вода, і полум'я під ним почало пригасати. Е не знав, що робити. Він чекав, що Вогонь почне їсти зелену поживу. Але він не їв. Певне, могутні істоти не хотіли цього. Вони з гуркотом розкололи на небі чорну хмару, і через кілька подихів на землю полився рясний дощ.

Після цього Вогонь примовк. Його білий дух зменшувався, спадав і, нарешті, став таким кволим, що ледве тримався біля самого потемнілого листя гілок.

Е випростався. Невже Вогонь помер? Глянув на дерево — воно чорніло у білому тумані, під косим дощем. Вогонь помер і на дереві. Е обіруч згріб теплі ще гілки і побачив, що ні Вогню, ні червоних вуглин у багатті вже не було. З рук Е гілки впали додолу. Юнак раптом відчув таке безсилля, що й сам повільно опустився на камінь. Він не зміг урятувати Вогонь! Могутні істоти не хотіли його спілки з Вогнем! Вони залили дощем і дерево, і багаття. Вони не пошкодували Вогню! А може, Вогонь був таким самим вигнанцем, як і він?..

Е сидів і не рухався. Вогонь помер… А може, він увійшов у камінь?.. Що у камені є Вогонь — про це Е знав. Недаремно ж, коли камінь летить зі скелі, то видно малесенькі вогники — то, напевно, частки Вогню вилітають з каменя…

Пригнічений Е почав шукати затишний куточок, де можна було б сховатися від вітру і дощу. У темряві мало що можна було розгледіти, і все ж юнак примітив на схилі невеличку западину. Він виліз туди, приліг, скоцюрбивши ноги, і відразу ж заснув.

Коли Е схопився, йому здалося, що проспав він лише кілька подихів, однак над горами вже почало сіріти. У всьому тілі юнак відчував силу і бадьорість. Тепер він міг сміливо пускатися у зворотну путь. І хоча його тут спіткала невдача, все ж він не шкодував, що здирався на високу скелю, коли лютувала