Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну а я? А якщо я людожер? Чи бандит. Не маленька ж ти, все-таки!.. — він зняв штормівку. — Одягнися, Рибко. Тут прохолодно, застудишся. Твої батьки залишилися на острові?
— Не скажу. А якщо ти людожер?
— Одягнися, кажу! Ось так. А якщо й людожер — то що ж тепер? Тоді втікай. А я буду страшно скреготати зубами і верещати: повернися, мій сніданку!
Вона залилася сміхом. Якась пташинка озвалася з неба. Втрапила в тон. Сміх чомусь заспокоїв Немира, й він одважився подивитися дівчинці в очі. Зазирнув, відсахнувся. Зіниць не було. Нечисть. Річковий фантом. Райдужні оболонки очей, залиті тушшю.
— Ти мене добре бачиш? — запитав він. Мовчати — небезпечно.
— Так.
— І який я, по-твоєму?
— Веселий. Теплий. Смачний… — вона облизалася. Немир відступив на крок.
— Я їсти хочу! — заявила дівчинка.
— Іди-но до батьків, хай нагодують!
— А ти хіба не голодний?
— А хоч би й голодний? Немає в мене нічого їстівного…
Він хотів обійти її. Доторкнувся до холодного плеча дівчиська — і раптом, несподівано для себе, здригнувся від огиди, вищирився та щосили відштовхнув її. Тварюка не втрималася на ногах. Гепнулась на пісок важкою рибиною. Скрикнула.
На її литці красувалося ясно-червоне садно. Об корч зачепилася.
— Пробач, я нехотячи! Тобі боляче?
— Нічого. Рибки не плачуть.
— І кров у них не тече?
— Чому? Тече інколи… Ну як хочеш. Залишайся голодним. Чи віддай мені одне своє бажання. А я братика покличу.
— Про що це ти, Рибко?
— А якщо тобі шкода віддавати бажання, то можеш сам його отоварити. Скажи: «хочу їжі-пиття-забав досхочу!» — і побачиш, що буде.
— А що буде?
— Побачиш! Ну скажи!
— Скажу — і перед нами розстелиться скатертина-самобранка?
— Ні, звичайно! — Дівчинка сміялася. — Це не-гі-генічно… Джини все роблять красиво. Наприклад, ми підемо гуляти в ліс і побачимо там ресторан. І ти виявишся сотим відвідувачем. Або першим. І тому тебе обслужать безкоштовно й дадуть усе, чого зажадаєш. І ще подарунки подарують.
— А скільки бажань у мене в запасі?
Дівчинка зрозуміла його:
— Ти можеш висловити три прохання. Тільки вони мають бути такими, щоб їх можна ре-лі-лізувати… Аврора нам пояснювала, що іноді їй не вистачає серурсу.
— Ресурсу?
— Ага-ага, ресурсу. Іноді просять такого! Ніхто не знає, як це зробити. А деякі втрачають совість і хочуть стати дуже важливими істотами: власниками знаменитих картин і замків, орлами з двома головами.
— Добре, Рибко. Тоді слухай моє перше бажання. Отут неподалік є розкішний готель «Біля трьох сосон». Я його власник!
— Хай діється воля достойного! — по-старечому завило дівчисько.
В її очах виникло рожеве світіння. Це було страшно: електричне розжарення на мертвій райдужній оболонці. А потім — сліпуче сяйво і спалах. Удар пострілу, тінь смерті, жахіття — як із двох стволів рвонуло вогнем упритул. Безпам’ятство…
— Уставай, пішли!
Немир звівся. Що з ним? З голодняка ослаб — чи щось гірше?
Невже знову кров гниє? Зле. І трави не рятують, отже. І комарі з п’явками не допомогли.
— Гей, журавлику! — закричала дівчинка.
— Ти когось кличеш, Рибко?
— Братика мого. Він десь тут, на деревах.
Журавлик виявився довготелесим, гостроносим і гидотно худим підлітком.
— Хау ду ю ду, сір, — пробурмотів він. — Ай ем пан Журавський Ян.
— Вітаю, Яне! — Немир обережно поплескав хлопця по плечу. Хлопець захитався. — Підемо щастя пошукаємо. Відпочинеш, поїси міт енд батте…
— Окей, босе. А ти, сестричко люба, підеш із нами?
Було відчутно, що цю фразу він репетирував часто і з кайфом.
— Фі, який! — надулася сестричка. — Усе насміхаєшся, а не знаєш, що мене запросили до ресторану.
— Ку-ул! — Журавський розцвів. — Май сістер є дуже важлива персона!
Його хилитало від вітерця, і він докладав помітних зусиль, щоби залишатися ближче до землі й не злетіти, як паперовий змій. Рибка йшла поруч із ним, підтримуючи хлопця за край білого пухового жилета. Вона вже встигла перевдягтися. Золотавий облягаючий костюмчик з блискітками робив її старшою. Немир виявив, що він одягнений у чорну «трійку» безнадійно могильного відтінку. Яскраво-червона краватка, темно-коричнева сорочка, жовта-прежовта емблема на грудях — коло, кривавий контур і три промені, які б’ють із центру — та ще мешти кольору мокрої глини природним чином доповнювали цю непробивну чорноту. Він залишився задоволений собою.
Готель чекав на них. При готелі діяв ресторан. Мабуть, Рибка з Журавликом нащебетали.
Дерев’яна хата на світлому пагорбі надила подорожнього. Хата здавалася високою і просторою. При ґанку переминалися з ноги на ногу двоє бородатих кремезних селян. Присадкуваті, широкоплечі, білозубі й страшні на вигляд, вони явно втілювали ідею служіння людству, що якось прохромила їхні людожерські серця очманілою стрілою каяття. Немир пригальмував. В ідеї він не вірив. Ікла ж бо стирчать! «Перекуємо мечі оральні!» — майнуло у голові. «Праця перевиховає канібала… Лісовиків — у домовики…»
— Хліб-сіль, господарю! — проревіли лісовики. — Ласкаво просимо на поріг!
— Ну що ж, завітаємо, либонь. Слухай мою команду: нагодувати нас донесхочу! Найкращим!
— Ми — вмить! Найкращим, найдобірнішим! Все готове! Світлицю прибрано, столи накрито, накладні закрито, нуклеосинтезатори в режимі…
— Дякую, орли! — гаркнув Немир, переступаючи поріг.
— Раді старатися! — на два голоси відгукнулися служиві. Той, котрий хлюпавіший, молодший і світліший, боязко уточнив:
— Тільки ж не орли ми… Орли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Апгрейд для Всесвіту», після закриття браузера.