Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

Коли масивні роги ідола зависли над безоднею, я ривком скинув його вниз, у пітьму та скавчання, потішившись захопленому вереску зграї.

От і хлопцям од мене перепало. Упав з небес нежданий агнець, і настав м’ясний день…

Немає змін у побуті моєму. Пишу собі, розмальовую квітами стіни, марно чекаю відплати. Ні відплати мені, ні винагороди. Той могутній хмир, хранитель мій, майнув у височині, глянув недобрим оком, беркицнувся — і тільки його й бачили. Я до нього претензій не маю. Живемо, браття! Хто де — у пеклі, у чистилищі чи на грішній землі — але живемо і будемо жити, незважаючи на кінець світу!

Віват Колу творящому — Колу нещадному — і до поєднання серед світил!

А куди ми подінемося? Не купують квитків до раю. Доля кожному дарує свій п’ятачок. Витрачай як завгодно. У кожного свій наділ: на ньому і танцюй. Хочеш виростити сад? Будь ласка! Розпуши ґрунт, удобри його, висади для почину звичайну траву, а потім, коли минуть літа, розшукай справжнє насіння. Оберігай паростки, не впускай до саду чужинців, думай серцем і не шкодуй рук. Коли-небудь твоя ділянка примкне до Едему… Хто спроможеться на таке, той здобуде, що й казати.

Ну а ми просто тішимося на недоглянутій землі; забави наші — дурні танці поодинці для себе одного; за справами нашими маємо. І нема нам спокою. Нікому — ні тому, хто перетворився на нелюдське страховисько, ні тим, хто зберіг людську подобу, — однаково не буде спокою до повного покаяння.

Врешті-решт, покаяння неминуче, хіба не так? кайфуючий пофігіст не дасть ради з нескінченністю, з ходінням замкнутим Колом, з каруселлю настирливих знаків. На те вона й нескінченність, щоби встигнути зносити білі шати і сім шкур поміняти в пекельному пожарищі.

Але будь ти хоч прибульцем з-за горизонтів, хоч святим із вершин: якщо носиш роги та пахнеш козлом — неодмінно скинуть!

Є на півночі України, у лісовому краї, невелике і древнє містечко. Вважалося воно місцевою ягідно-грибною столицею. Майже відразу за містечком починався заповідник. Полювати тут не дозволяли, проте риболовля з ночівлею ніколи не заборонялася.

Вісімдесят шостий рік багато змінив у заповіднику. Не стало грибників, не стало й рибалок. Риба теж заразною виявилася, як і гриби-ягоди, як вода і повітря. Зате удесятеро додалося чудасій.

Різне говорили: мідноволосі мутантки на гілках сидять, лускатими хвостами помахують; небачені звірі залишають на узліссі сліди-вирви; космічні прибульці лісовими стежками блукають і, криво посміхаючись, чужі слова повторюють.

Рибалка — назовемо його, для визначеності, Немиром — розбив намет нагорі, при соснах, де комариська літали не хмарою, а окремими гвардійськими ескадрильями. До гострого духу деревної смоли й нагрітої хвої тут домішувався дурманний аромат трав та густий грибний запах. Обладнавши нічліг, Немир годину-другу просидів над вудками, чухаючись і дивлячись, як заходить сонце. Риба стиха насміхалася над рибалкою. Комарі дзижчали пісні, крутилися коло обличчя і хоробро, як камікадзе, кидалися на свіженинку. Не клювало, та й не могло клювати, бо сверблячка змушувала рибалку шукати рятунку в воді. Він кидався в річку, допливав до бистрини і стояв там, крутячи головою: комарики діставали усюди. Не клювало — проте на юшку й не треба багато.

Ніч під розсипом зірок, зовсім поруч із боязкими козулями, які так люблять вечірні казки, з велетенським рогатим лосем, який зазирнув до Немира на вогник, виявилася скороминущою. Махнула вона чорним крилом — і полетіла за ліс. Спалахнув досвіток, устав над річкою сяйливий туман, настав час, коли вранці добре клює риба, час рожевих істот, народжених водою.

Немирові довелося заплющити очі. Ніхто ж не підкаже, що чи хто хлюпається там, у тумані. Поглянеш ненароком — осліпнеш. Можна не дивлячись угадати неспівмірність у тонкій дівочій фігурці. Чи то баба там з худим тілом школярки, чи то почвара з пропорціями кінодіви, спробуй угадати. Дивні створіння водяться в цій ріці.

Лісовик би їх трафив, всю рибу розполохають!

Ох ти ж і рибина! Поводити її, поводити… Акула! Кит на гачку! Зараз ми тебе, обережненько… все одно я тебе витягну, чудовиську! — шепотів він.

Наврочив! Сказав — і змахнув руками, втративши рівновагу. Встояв, але саме тої ж миті рибі забаглося кинутися навтьоки. Вудка стрілою пішла під воду.

Гаразд, рибко. Пливи собі, живи. Дякуй за мою незграбність.

Аж раптом просто перед ним — ні сховатися, ані ока відвести — зринуло одне з рожевих створінь. Вийшло на берег. Наблизилося. Роздивляється.

— Ти хто? — запитав Немир, намагаючись триматися просто, природно і доброзичливо. Саме так тримаються зарослі мужики, вбрані в труси і штормівку, коли в безлюдному ведмежому куті до них виходять із прибережного виру мокрі, вимазані мулом дівчатка. І дивляться, немовби упізнають.

— Місцева я!

— Це тебе так звати? — вона не зрозуміла. — Питаю: зовуть тебе як?

— Зовуть мене? А хто?

— Тато і мама! — Немир зітхнув: ага, чекай на відповідь… Не хотів би я з тим татом уночі зустрітися, подумав він.

— Тато і мама зовуть мене Рибкою! — повідомила дівчинка.

— Як же тебе занесло в цю глушину, Рибко?

— Я купалася.

— Бачу. А чому голенька?

— А я не голенька!

Вона руками по тілу провела, наче затулитися хотіла. І тут Немир побачив: на дівчинці був купальник. Тонкий, майже прозорий. Ввижається чи ні? розгублено подумав він. — А раптом вона і справді людська дитина?

— Одіж моя на острові. Недалечко. Хіба не можна?.. Тут же немає нікого.