Читати книгу - "Списоносці"

— За нашу дружбу, — кинув я і надпив з келиха. Крістич з цікавістю дивився на мене. Я ніби прожовував вино. Прополоскавши в роті, зморщив лоба.

— Ну, братику?

Я прицмокнув.

— Чудове, — сказав я тоном фахівця. — Королівський напій. — І вихилив келих до дна.

— От бачиш! — вигукнув абат і витер рукою губи. Це вже зовсім інше, — братику. Оце вже так…

Ми тихо сміялись. Після другого келиха я спитав:

— Пан абат справді думав, що я?..

— Так, братику, але тепер уже все гаразд…

— То в мене тільки така звичка… Незабаром ми знайшли спільну мову.

— Знаєш, братику, ще в шкільні роки, — кректав абат, — мати застукала мене з покоївкою. — Сміючись старик перехрестився. — Хай бог простить мені цей гріх. Мати страшенно обурилася, бо, бідолашна, була дуже віруючою жінкою. Взяла з мене слово, що я виправлюсь. Я щиро хотів цього, але мені не щастило. Енергійним хлопцем був. Потім ще й дівчата траплялися надто вродливі. Всі мої клятви були марні. В навколишніх селах про мене навіть легенди ходили. Батько реготав і при нагоді — на полюванні чи в парламенті — хвалився моїми пригодами, якими я збагачував славу воєводської сім'ї Крістичів. Але не так ставилися до цього моя мати й бабуся! Коли згодом чоловік одної молодички, лісник, на полюванні замість кабана взяв на приціл мене, зібралася сімейна рада. Вирішальне слово мала бабуся, бо їй належав увесь маєток. Мудра бабуся була в мене. Вона сказала, що мені найкраще поступити, так і сказала — «поступити» на попівську службу, бо ряса приховає все. Саме тому я й боявся тебе, коли ти був зі мною таким єлейним. Жити треба, братику. Адже так? Кожен живе як може — хто так, а хто й сяк.

Коли ми випили вино, я перейшов до справ.

— Мене, дорогий пане абат, цікавить, чи є вже якась організація? За інструкцією я повинен прийняти від вас справи.

— Немає, братику. Я ще нічого не зробив. Та це не так і просто.

— Не розумію, дорогий пане абат. Мені казали…

— Байдуже, братику, що тобі казали. Немає, і годі. Ви самі їх створите. Я допоможу, але не робитиму, бо хочу жити спокійно.

— Але чому ви тоді доповідали, що вже є організації?..

— Бач, братику, вони нібито і є, але треба з ними зв'язатись.

— Які саме організації ви маєте на увазі, пане абат?

— Ну, хоч би організацію Анте Павелича. В нього добра патріотична організація, братику, її можна використати. А також молодіжне товариство «Нова Хорватія»…

Не описуватиму докладно нашої розмови. І не варто, тому що абат Крістич після другої пляшки зовсім розкис. Але мені таки пощастило з'ясувати, що Крістич добряче ошукав Титуса і його друзів. Ті знали, що абат п’яничка, але ніколи не думали, що він нічогісінько не зробить на користь «Списоносців». Від Крістича я довідався, що товариство «Нова Хорватія» теж перебуває під впливом агентів Павелича. Крістич уже рік, як усунувся від справ. Він боявся таємної поліції, яка майже щодня провадила арешти.

В першій половині червня до мене завітав зв'язковий Титуса. Він не приніс ніяких інструкцій, просив тільки дати інформацію про роботу. Спеціальним чорнилом я написав її. Докладно і одверто розповів про все, і просив Титуса терпляче ждати. Тим часом я розпочав систематичну підготовку. Обійшов місто, докладно ознайомився з ним, щоб добре знати, де які пасажі, провулки, тихі кав'ярні, кондитерські, їдальні з двома виходами, відділення поліції. Потім дома все це я тайнописом старанно занотовував. Згодом почав ближче знайомитися з людьми. Я вважав їх шаховими фігурками, якими, коли настане час, почну грати.

Абата я відвідував щовечора. Говорили, ми в основному про людей. Незабаром я вже багато чого знав про вищий світ міста. Знав бургомістра, начальників поліції і жандармерії, старанно збирав про них дані.

Одного разу, десь наприкінці липня, я знову зайшов до Крістича, Ми сиділи в його кабінеті.

— Скажи, братику, ти тямиш що-небудь в амурних справах? — поцікавився раптом абат.

Я здивовано глянув на нього.

— Не примушуйте мене ніяковіти, святий отче, — сказав я посміхаючись.

— Серйозно питаю, братику.

— Чи не хочете ви, отче, щоб я розповів про свої юнацькі пригоди?..

— Ні, братику, — промовив старик, витираючи клітчастою хустинкою лоба. — Але ця Йовиця скоро видере з мене душу…

— Ну, що ви, пане абат… А хто ця Йовиця?

Крістич зареготав, аж затряслося його рожеве подвійне підборіддя.

— Ну, ну, братику, не думай про мене щось погане. Налий краще по келиху.

Старик ніколи не пив води. Вихиливши келих вина, він сказав:

— Йовиця — моя далека родичка, дружина майора Думбича. Знаєш, братику, я завжди був проти їх шлюбу. Солдати, такі, як Думбич, не з тих, що лишаються вірними. Бідолашна мила Йовиця. — Старий глибоко зітхнув, ніби хотів видихнути всю свою душу. — Тепер вона страждає і плаче. Зраджує її той жевжик. Знюхався з дружиною пана бургомістра…

— А хто такий цей Думбич, пане абат? — поцікавився я.

— Начальник Загребського району. Та дідько з ним. Я не люблю його вже тому, що він ненавидить хорватів. А тепер ще оці стосунки з панею бургомістершею. Господи, який скандал буде!

Я удавав, що ці питання мене не обходять,

— Мирські справи, отче…

— Так, але ця гуска Йовиця загине. Вклепалася в нього до нестями. Просить, щоб я поговорив з її чоловіком. Ну, братику, що ти порадиш?

— Звичайно, про ці стосунки вже знають у місті?

— Ще цього бракувало! Пан бургомістр зчинив би такий скандал, якого світ не бачив. Ох, братику, тоді вже Думбичу напевне був би каюк! Бургомістр — родич королівського дому.

— А що порадили Йовиці ви, ваша святість?