Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

А нині тільки діти мої, німі з подиву, позирали на мене. Певне, вони за все життя ні разу не бачили, щоб я плакав. Злісне й грізне старече обличчя, обличчя Медузи[19], чий погляд ніхто не міг витримати, раптом змінилося, стало людським.

Я почув, як хтось сказав (здається, Жаніна):

— Ох, якби ви не їздили… нащо ви їздили?

Так, навіщо я поїхав? Але хіба я не встиг би вернутися? Встиг би, якби мені послали телеграму не до запитання, а на вулицю Бреа… Юбер необачно додав:

— Поїхали, не лишивши адреси… ми ж не могли вгадати…

І — тоді ще невиразна — думка раптом вихопилася з уст. Узявшись обіруч за крісло, я звівся на ноги й кинув Юберові в обличчя:

— Брешеш!

Він замурмотів:

— Тату, ти з глузду з'їхав?

Я повторив:

— Авжеж, ви брехуни! Ви знали мою адресу. Поглянь мені в очі й посмій сказати, що ви не знали моєї адреси!

Юбер мляво заперечив:

— Звідки нам було знати?

— А ти ні з ким не зустрічався, хто був зі мною в близькому контакті? Посмій тільки заперечувати! Посмій!

Усі, скам'янівши, дивилися на мене. Юбер труснув головою, як дитина, застукана на брехні.

— А втім, недорого ви йому заплатили за зраду. Не дуже ви щедрі, діти мої. Дванадцять тисяч ренти хлопцеві за те, що він вернув вам таке багатство! Просто дурно прислужився.

Я зареготав, потім закашлявся. Діти мої не могли здобутися бодай на слово. Філі процідив крізь зуби:

— Брудна історія…

Я повів далі, тільки стишив голос, помітивши благальний Юберів жест:

— Через вас я не попрощався з нею. Вам був відомий кожен мій крок, але ви ховалися від мене. Бо коли б ви телеграфували на вулицю Бреа, я б здогадався, що мене зраджено. Ніщо в світі не змусило б вас зважитися на таке, навіть благання вмирущої матері. Звичайно, ви сумували душею, але йшли нахрапом…

Я висипав їм усе, висипав і інші, гіркіші істини. Юбер заблагав:

— Нехай замовкне, Женев'єво! Скажи, хай замовкне! Люди ж почують, — лепетав він затинаючись.

Женев'єва обняла мене за плечі і знову посадила в крісло.

— Не треба, тату… Не треба зараз… Побалакаємо потім, коли будемо бадьоріші. Благаю тебе іменем матері… Вона ж іще тут, лежить у домовині…

Юбер, пополотнілий, приклав палець до вуст: зайшов розпорядник церемонії зі списком тих осіб, що мають іти за катафалком. Я підвівся і ступив кілька кроків. Я захотів іти сам і, заточуючись, рушив до порога; діти й онуки розступилися переді мною. Я насилу добрався до кімнати, де лежала померла, і вклякнув з молитвою.

Тут наспіли Женев'єва і Юбер, підхопили мене попід руки й повели. Я не пручався. Дуже важко було підніматися нагору сходами. Одна з черниць погодилася побути біля мого ліжка, поки йде похорон. Уже відходячи, Юбер, ніби між нами нічого й не сталося, спитав, чи добре він зробив, що вніс до списку похоронного почту старшину колегії адвокатів. Я одвернувся до вікна, мокрого від дощу, і не відповів.

Уже чувся тупіт ніг. Мабуть, усе місто прийде віддати останню шану. З ким ми тільки не зв'язані з боку Фондодежів! А з мого? Суд, банки, діловий світ… Я спізнав блаженство людини, виправданої перед судом, чию безневинність визнано. Я звинувачував своїх дітей у брехні, вони не зважувалися заперечувати своєї вини. Поки дім увесь гудів, ніби відбувався якийсь чудний бал без музики, я змушував себе думати лише про їхній злочин: це через них я не попрощався з Ізою… Але хоч як я підострожував свою задавнену ненависть, від цього їй, ніби в загнаного коня, не прибувало сили. Чи то з якогось фізичного розслаблення, чи то з утіхи, що останнє слово зосталося за мною, не знаю чого, але я полагіднів.

До мене вже не долітало святе поспів'я, затихло, даленіючи, голосіння, і нарешті по всій нашій великій кам'яниці запанувала така сама глибока тиша, як у Калезі. Всі її мешканці пішли проводжати Ізу. Вона потягла за своїм катафалком усіх слуг. У домі зосталися тільки я та черниця; сидячи коло мого узголів'я, вона перебирала чотки й дочитувала молитви, початі при домовині небіжчиці.

У тиші я знову відчував скорботу вічної розлуки, непоправної втрати. Знов у мене защеміло в грудях, бо тепер уже запізно, ми нічого з Ізою одне одному не скажемо. Я сидів на ліжку, підпертий подушками, щоб легше дихалося, і оглядав кімнату, обставлену меблями стилю Людовіка Тринадцятого, що ми з Ізою вибрали в Бардьє в день наших заручин, — усі ці речі довго стояли в її кімнаті, поки не перейшла до неї в спадщину материна обстанова. На цьому ліжку, на цьому самому ліжку мовчки ми таїли образу одне на одного…

До мене зайшли тільки Юбер і Женев'єва, решта залишилися в коридорі. Я зрозумів, що їм дуже незвично бачити моє обличчя, залите слізьми. Вони постояли біля мого узголів'я, брат і сестра: він виглядав химерно