Читати книгу - "Тінь Каравели"

— Нічого подібного, — заступився Марик. — Це історичний факт.

— Про Спартака у підручнику написано, — підтримав Диркнаб. — Ти, Лапа, даремно не лайся на письменників.

— А чого вони такі бовдури, ваші гладіатори?! — обурено заявив Петько. — Один одного вбивали! Краще б революцію влаштували! Вони ж усі з мечами! Якби почали рубати цих самих… як їх…

— А вони й т-ак почали! Недослухав, а кричиш!

Книжку у мене розтягли по частинах. Читали, обмінюючись тонкими зшитками аркушів. Зібрав я всього «Спартака» лише через тиждень.

На подвір'ї почалися гладіаторські бої. Стукали дерев'яні мечі, гриміли кришки від великих каструль, що стали щитами. Могутні наступальні вигуки порушували тишу кварталу. Таїсія Тимофіївка здобула новий привід, щоб звинувачувати нас у невихованості.

Ми рубалися й сперечалися. Скільки разів треба зачепити противника мечем, щоб він вважався вбитим? Чия черга бути легіонерами?

Ніхто, певна річ, не хотів йти у легіонери. Адже це були все одно що фашисти, тільки старовинні. Доводилося по десять разів ділитися, лічитися, тягти жеребки. Але незважаючи на це, в найвирішальнішу мить римські легіонери порушували всі правила й безсовісно репетували:

— Ура! За свободу! Бий фриців!

Ми всі пересварилися і втомилися від таких суперечок. І зібрали нарешті військову раду. На раді вирішили: під час ігор не кричати й не кидатися один на одного як навіжені, а все робити за планом.

Гра повинна складатися а двох частин. Спочатку гладіаторська вистава: бій між двома групами. Чия група переможе, та й буде спартаківцями. А в другій частині — повстання і битви з легіонерами. І щоб усе за правилами!

Така гра потребувала підготовки, і ми оголосили дводенну перерву.

Наступного дня, в суботу, всі клепали собі обладунки, вирізували нові мечі, малювали крейдою на щитах левів і носорогів.

А я байдикував. Бойові лати в мене вже були. Щит і меч ремонтувати не треба було.

Від нічого робити я вирішив пробігти в каталкою. Вийшов на вулицю і побачив Бипу.

Він брів назустріч, і на животі у нього сяяла пряжка мого ременя.

— Гей, Вило!

— А, Владик!

Він одразу пожвавішав, як побачив мене. І навіть не на прізвище мене назвав, а по імені. В нас у класі всі один одного на прізвище називали. Чи на прізвиська. А він сказав «Владик».

— Ти куди? — запитав я.

— В кінушку ходив. Квитків немає.

— Спека, — сказав я. — Робити нічого не хочеться.

— Угу, — охоче сказав він.

Я знову подивився на пряжку.

— Слухай, Вило, я «Спартака» вже прочитав. Усі хлопці прочитали. Ходімо до мене, забереш.

— Гайда.

Ми пішли, а він усе позирав на мене весело і зніяковіло. Такий великий, кудлатий, товстогубий.

— Чого ти, Бипо, увесь час мене роздивляєшся?

— Так просто… Всі хлопці кудись поділися, нудно самому. А тут ти зустрівся.

— А Валерик Хрищиков? Він же поряд із тобою живе.

— Та що він, цей Хрищ…

Вдома я віддав Бипі книжку. Він її потримав перед собою, шморгнув носом і хрипкувато сказав:

— Та добре вже… Ти її бери, якщо тобі її треба. Якщо подобається.

Я спантеличено закліпав очима.

— Як «бери»?

— Ну, так… На пам'ять.

— Хіба виїжджаєш кудись?

— Та ні. Просто так. Коли тобі її треба…

Мені її не так-то вже й треба було зараз. Я її запам'ятав від початку до кінця. Але я не сказав цього. Бипа… Як він сказав: «На пам'ять»… А тоді от взяв і поставив у магазині в свою чергу. А ще раніше ні сіло ні впало заступився за мене перед Вовою Вершиніним… Я взяв книжку:

— Спасибі, Бипо. Я їй нові обкладинки зроблю.

— Якщо хочеш, я тобі ще товсту книгу принесу. З назвою «Собор Паризької богоматері». Тільки я ще її не читав. Прочитаю і принесу.

І чому я досі думав, що Била некрасивий? У нього були такі гарні коричневі очі. Як у доброго коня. Ви не смійтеся. У коней дуже ласкаві й красиві очі.

І взагалі обличчя у Бипи було добре. Чому хтось вигадав, що він хуліган?

Він зняв ремінь, обмотав навколо пряжки.

— На. Поносив я… Хороший ремінець. Хрищ усе підмовляв помінятися на ножик. Ну, я кажу: «Котися ти, чого причепився…» Що я, пришелепкуватий, чи що, мінятися, якщо не мій ремінь…

Не вміли ми говорити один одному хороші слова. А так захотілося мені сказати Бипі щось хороше. І я сказав:

— Ну, ти тоді… носи вже його ще. Назовсім. У мене й так штани не спадуть. Та ти не думай, що це я через книжки. Це я просто так…

І таку свою дорогоцінність я віддав зараз легко й радісно, тому що Бипа мені подобався. Я тільки додав ще:

— Ти гляди не міняйся з Хрищем на ножик.

І Бипа знову сказав:

— Що я, пришелепкуватий?

І ми вийшли з дому і пішли по гарячій від сонця вулиці.

— Ти приходь завтра, — запросив я. — Знаєш, який бій буде! Як у книжці. Ніби все насправді. Прийдеш?

— Угу, — відказав він.

Він прийшов, коли ми готували до бою арену: обкладали цегляними уламками круг на землі і посипали землю тирсою. Тирсу Манярка потай вигрібала з хиткої призьби нашого флігеля і приносила в