Читати книгу - "Тінь Каравели"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Назовсім, — сказав я. — Бери моїх коней.
Я не шкодував. Нічого, що коні пішли. Нехай Манярка радіє. А у мене є Каравела. І буде завжди.
ГЛАДІАТОРИКолись у нашому дворі була хлібна крамничка, і знайома продавщиця Катя всім сусідам залишала їхні пайки, щоб дарма не стояли в черзі. Але таке хороше життя давно закінчилося. Тепер по хліб доводилося бігати у великий магазин № 7 на Першотравневій вулиці.
Іноді прийдеш — і жодної людини, а хлібом усі полиці закладені, а іноді — страшно згадати; черга на вулиці до самого рогу.
Найдовші черги були на початку серпня. Доводилося вставати раніше, бігти на Першотравневу й чекати: коли почнуть продавати (чи, як казали, «відпускати»).
«Відпускали» повільно. Спочатку черга йшла уздовж магазину по тротуару, потім втягувалася всередину. На вулиці було ще не так нудно: можна побігати, пограти з хлопцями.
А в магазині починалися тортури. Рівно гула черга. Набридливо дзенькали ножиці, вирізуючи хлібні талони. Сонно дзижчали мухи. Від хлібного запаху прорізався ядучий, як біль, голод і починала паморочитися голова.
Від дверей до прилавка черга рухалася майже годину. Лавок у магазині не було. Ті, хто встигав, влаштовувалися на широких підвіконнях і чекали, коли підійде черга.
Якось я побачив на підвіконні Бипу. На колінах Бипа тримав розтріпану книжку, але не читав, а ліниво дивився над головами.
— Бипо, здоров!
Він зрадів. Я навіть не думав, що він так зрадіє.
— Гайда до мене!
Ліктями Бипа розсунув сусідів і сказав тітці, яка поряд з ним на підвіконня поставила кошика:
— Забери-но багаж, тітонько. Тут не камера схову, людям сидіти ніде.
Тітка завела нудну розмову про хуліганів, які не поважають старших, проте кошика поставила на підлогу. Я сів поряд із Бипою.
— Давно я тебе не бачив, — сказав Бипа.
От дивак! А де йому мене бачити? Бував він у нашому дворі зовсім рідко, купатися з нами не ходив. У них там, на Вокзальній, була своя компанія. Але я з ввічливості відповів:
— Я тебе теж…
Ми порозмовляли про те, що через два тижні в школу, а ще зовсім неохота, і що скоро, кажуть, скасують хлібні картки, і тоді вже не буде черг, а хліба скільки завгодно…
Потім я запитав:
— Що за книжка?
— «Спартак». Дуже цікава, та я вже всю прочитав.
— Про футболістів?
Бипа витріщив очі.
Слід сказати, що в багатьох питаннях я був страшенний невіглас, хоча розумівся на вітрилах, географії, у влаштуванні Всесвіту. Щодо «Спартака» я був упевнений, що це всього-на-всього футбольна команда. Більше того! Я вважав, що назва походить від слова «спорт» і пишеться «Спортак».
Оговтавшись від подиву, Била тут же на підвіконні коротко повідав мені про повстання гладіаторів. І, коли він закінчив, я, звичайно, сказав:
— Дай почитати!
«Не дасть», — подумав. І справді, навіщо він даватиме? Може, щось на обмін попросить? Але ж у мене нічого немає.
Бипа подумав, зітхнув. І дозволив:
— Ну, бери… Тільки гляди: вона он яка розмачулена.
Я кивав, очманівши від радості. Така товста, така цікава!
А Бипа так роздобрився, що поставив мене в свою чергу, яка була набагато ближче від моєї. Жінки загаласували, та він рішуче й діловито довів, що ми займали разом.
Потім ми крокували по вулиці, що дзвеніла від спеки, і гризли хлібні маленькі шматочки — доважки.
— Слухай… — нерішуче сказав Бипа. — Ти ось що… Знаєш, дай мені твого ременя поносити, га?
Я навіть крок уповільнив. Мій морський ремінь? А якщо Бипа замахлює? Адже це не Манярка.
— Та не бійся, я не назовсім прошу, — пояснив Бипа. — Трішечки поношу й віддам. Ну, поки ти книжку читатимеш. Згода?
Може, він навмисне книжку підсунув і в чергу мене поставив, щоб ремінь видурити? Але ж він міг би його просто відібрати. Он який він здоровенний! Я б і не писнув.
— Ти не думай, що я за книжку прошу, — сказав Бипа. — Мені треба Хрищу одну справу довести. Знаєш Хрища? Він у нашому будинку живе.
— А що довести? — запитав я, зволікаючи час.
— Та він не вірить, що у мене батько був моряк. Я йому ремінь покажу і скажу, що батько залишив, коли у сорок третьому році у відпустку приїздив.
— А насправді він нічого не залишив?
Бипа похитав головою.
— Він був підводник… Їх не знайшли. А у відпустку він і не приїжджав, тільки збирався.
— Бери, — сказав я. — Тільки не загуби.
… Два дні без перепочинку я читав «Спартака». Навіть купатися не бігав. Увечері другого дня до мене постукав Южко і викликав на подвір'я.
— Чому не виходиш? Не пускають?
— Читаю, — зітхнув я.
— Цілісінький день читати примушують? — здивувався він.
— Ніхто не примушує! Сам! Знаєш яка книжка!
І тут же на ґанку почав я розповідати Южкові про суворих бійців-гладіаторів, яких у Стародавньому Римі багатії примушували битися між собою, а самі дивилися як цирк чи кіно.
Підійшли й інші хлопці. Ніхто, крім Марика і Диркнаба, досі не чув про Спартака — вождя гладіаторів.
— Брехня все це, — ображено сказав Петько Лапін. — Письменники навигадують, а ви вірите.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь Каравели», після закриття браузера.