Читати книгу - "Маленький Бізон"

Усі поралися, тільки ми двоє — Фред і я, сиділи на землі, мов сироти. Нас охопило знесилля, ми не обзивалися один до одного й словом. Фред тихо схлипував: мені теж хотілося плакати. До нас підійшла мати і, гладячи Фреда по голові, стала його потішати:

— Не бійся, нічого поганого з тобою не станеться.

— Я хочу до мами! — просив він так жалібно, що в мене краялося серце.

— Ти незабаром її побачиш, не плач, любий…

За кілька хвилин до нашого намету під'їхало четверо верхівців: троє солдатів і четверта жінка, Фредова мати. У фортеці вже знали про подію не тільки з уст нашого посланця; знайшлися свідки, що здалека бачили, як двоє хлопців боролися в ріці за життя, і донесли про це коменданту Уістлеру. Коли четверо верхівців під'їхало до табору, солдатам наказали залишитися віддалік, а комендантову дружину привели до нас.

Побачивши матір, Фред кинувся їй назустріч. Вона обняла сина, міцно притулила до себе, захлинаючись від ридань. Які чудні ці білі люди! Навіть дорослі у них не соромляться показувати чужим свої сльози.

Фред розповів матері, як усе сталося. Вона довідалась, як я скочив у воду слідом за ним, як врятував його з допомогою пса Пононки. Жінка підійшла й обняла мене, навіть Пононку ласкаво погладила. Тим часом навколо зібралися старшини з вождем на чолі. Був також Гучний Грім, який мав перекладати.

Чекати було ніяк, бо наш табір уже готовий був рушити в дорогу. Вождь не став баритися.

— Ми знаємо, — сказав він Фредовій матері, а дядько перекладав, як умів, — ми знаємо, що ти чесна й благородна жінка. Запевняємо тебе, з твоїм сином нічого лихого не станеться. Байдуже, що б нас не спіткало в житті, хоч би й найгірше — твого сина ми завжди шануватимемо, як сина благородної жінки.

— Боже, що це означає? — стривожено вигукнула вона. — Яке лихо ще може статися з Фредом? Про що ти кажеш?

— Слухай мене спокійно. Твій чоловік, комендант Залізний Кулак, був злий і несправедливий до нас. Він незаконно ув'язнив чотирьох наших воїнів і навіть хоче їх повісити…

— Я не встряю до цих суперечок, зовсім не розуміюсь на них. Це чоловічі справи…

— Проте зараз ти мусиш встрягнути до них задля свого сина. Ми вирішили нап'яти тятиву лука до краю. Буде треба — пустимо стрілу. Якщо вже повинні загинути четверо наших безвинних воїнів…

— Невже ви хочете помститися за них на моїй дитині? — вигукнула жінка, бліднучи.

— Ти поганої думки про нас, дружино Залізного Кулака! Ми не хочемо метатися, хочемо тільки, щоб усе було по-справедливості. І пам'ятай! Що б не сталося згодом, присягаюсь тобі Великим Духом — я кажу зараз щиру правду! А кажу я це для того, щоб ти відчула свою відповідальність за майбутню долю твого сина. Ці четверо ув'язнених воїнів зовсім не винні. Тільки через свою лютість Залізний Кулак хоче покарати їх смертю. Тепер слухай, що я тобі скажу: Фред, твій син — наш бранець. Ми віддамо його тобі, якщо сьогодні до заходу сонця Залізний Кулак звільнить чотирьох наших воїнів. Якщо ж він не схоче їх звільнити, ти вже ніколи не побачиш Фреда. Ми заберемо його з собою, приймемо до нашого племені і виховаємо з нього хороброго воїна. Все! Перекажи мої слова Залізному Кулакові. Гаук!

Для матері Фреда це був страшний удар. Вона кинулась до сина і почала з плачем його цілувати. Повертаючись з табору, вона вся тремтіла від хвилювання, але намагалася опанувати себе.

— Я зроблю все, що можу, — мовила вона з болем.

— Перекажи Залізному Кулакові, — додав вождь, проводжаючи її до трьох солдатів, — що ми озброєні і будемо захищатися до краю. Нехай добре поміркує, перш ніж вирядить проти нас своє військо. Ми хочемо залагодити цю справу миром, хочемо жити в згоді, скажи йому…

— Скажу, — кивнула головою жінка. Вона сіла на коня і поїхала.

День уже хилився до вечора, сонце кидало довгі тіні. Табір був готовий вирушити в дорогу. Коні стояли навантажені, деяким причепили ноші «травойс». Воїни збиралися в групи, готувались на всяк випадок до нападу ворога, їхні засідлані коні стояли поблизу.

До нас із Фредом підійшла моя мати і, сідаючи поруч з білим хлопчиком, сказала мені, так щоб зрозумів і він:

— За хвилину ви розлучитесь. Розлучитесь надовго, може й назавжди.

— Фред повернеться до матері? — спитав я з проблиском надії.

— Я думаю, що повернеться. Це залежить тільки від його батька. Він був би дуже поганим батьком, якби не схотів повернути свого сина…

Мамині слова підказали мені одну думку. Я підійшов до свого буланого, якого Міцний Голос саме сідлав, і, пошукавши в шкіряному мішку, вийняв лук Кошлатого Орлятка. Цю найдорожчу для мене річ я зберігав на спогад про загиблого друга. Тільки-но я повернувся до Фреда з луком, з'явився Гучний Грім і наказав матері, Фредові й мені іти за ним.

Похмурий і водночас урочистий настрій панував у таборі. Всі наче напружились до могутнього стрибка. Наш вождь мав рацію: лук — невидимий лук, був нап'ятий до краю. Я виразно почував це напруження, коли ми проходили табором. Діти сиділи, притулившись до матерів: їм навіть не хотілося бавитися. Жінки мовчали. Воїни стояли із зброєю в руках, приготувавшись до грози, яка от-от могла впасти на табір. Вони проводжали нас уважним поглядом.

Вийшовши з табору, ми пішли до Форт-Бентона вп'ятьох, бо з нами був і Пононка. На півдорозі між табором і фортецею, кроків