Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

Двері прочинилися, і до кімнати увійшла баба. Вона підійшла до припічка, перевалюючись із ноги на ногу, і здивовано вирячилася на нього.

— А ви чого так рано? Ще б спали! Після такого варто відпочити! Чого? Лежіть ще! А як здоров’ячко?

— Дякую, — відповів Андрій. — Дуже вам дякую. Якби не трапилася ваша хата, напевно б, замерз до ранку…

— Ну чого? Друга б хата трапилася, — стара говорила, аби говорити. — Там он далі ще люди живуть. Ой… І як же воно отаке-то з вами могло трапитися? Цур їм пек, тим злодіям, що на людей кидаються! Он Марилиха колись-то розповідала…

І вона затягла якусь жалісну історію про чиїсь невдачі, пов’язані з лихими людьми. Андрій дивився на неї й не думав ні про що, пропускаючи повз вуха сказане.

— А ви самі взагалі-то хто будете і звідки? — закінчивши оповідь, запитала стара.

— Андрієм мене звати. Живу далеко звідси, а за фахом лікар.

— А який? — запитала вона.

— Хірург, — відповів Андрій.

— О… і дід мій мав справу з лікарями. Бачите, який він тепер?

— Давно? — запитав Андрій.

— Два роки вже, — сказала стара, тяжко зітхнувши. — Отакий тепер, навіть слова сказати не може.

— Ну що ж, — Андрію було наче ніяково, — зате живий, зауважте, два роки. Напевно, пухлина в нього була?

— Атож, — погодилася баба, — казали дохтори, що пухлятина. Так і скалічили, казали, ото як і ви, що іншого виходу немає, інакше помре.

— Усякі бувають хвороби, — сказав Андрій. — І такі трапляються, що взагалі допомогти неможливо, а ваш дід усе-таки живий. І навіть досить жвавий.

— Жвавий… — сумно повторила вона й полинула в розповіді.

…Дід Йосип жив в одинокій хатинці на протилежному від села березі озера. Колись тут був хутір. Потім хто помер, а хто виїхав, хати повалилися, дід із бабою залишилися на хуторі самі. Дід ловив рибу, обробляли з бабою клапоть землі біля хати, тримали невелике господарство — з того й жили. Єдиний син загинув більш як двадцять років тому при невідомих обставинах. Тіло його знайшли в лісосмузі поблизу залізниці. Так і жили старі вдвох на високому пагорбі над Стирем.

Розповідь зворушила до глибини душі. Можливо, рятуючи його, Андрія, з таким запалом, дід думав, що, опинись у лиху годину поруч із його сином така небайдужа людина, той міг би вижити.

Баба вийшла, а Андрій за своїми думками навіть незчувся, як очі заплющилися. А коли він їх розплющив, було вже по полудні. Млявість, що охоплювала тіло зранку, зникла. Голова не боліла й не крутилася, думки були ясними. Він сів на печі, де спав. Унизу, на лавці, акуратно складені, лежали його штани, джемпер та сорочка. Під лавкою стояли черевики. А поруч на стільчику… Боже, а це що таке?

На спинці стільця висів плащ. Його власний плащ, який тільки вчора врятував життя своєму господареві й залишився на болоті.

Зіскочивши з печі, Андрій схопив одежину. Тканина вже майже висохла, щоправда, залишилися брудні розводи. Трохи роздерта розпірка ззаду. Він мацнув за підкладку й відчув пальцями щільний прямокутний предмет. Його паспорт. Андрій відчув заспокоєння.

Дід Йосип… Чи випаде коли-небудь нагода віддячити йому за все?

Миттєво вдягнувшись, Андрій вискочив з хати. Старий сидів на кривому стільчику й теребив кукурудзу в стару металеву миску. Побачивши свого «квартиранта», дід усміхнувся й махнув рукою, вітаючись. Він побував там, на болоті. І нова хвиля неспокою відразу охопила Андрія. Що старий там бачив?

— Діду, ви були там, біля того старого русла? — запитав Андрій.

Той тільки кивнув ствердно.

— І що?

Старий лише знизав плечима. Він не розумів, що має на увазі його гість.

— Ви знайшли місця, якими я продирався по болоті? Як ви туди дісталися?

Замість відповіді дід Йосип вказав рукою на берег, де виднілася витягнута з води байдарка. А потім узяв патик і накреслив на траві Андріїв маршрут.

— А ті троє? Їхні сліди ви бачили?

Дід знову ствердно кивнув. Андрій відчув, як стискається його серце у невідомому передчутті.

— І що, вони могли врятуватися? Ви не знаєте?

Старий знову провів патиком, залишаючи зім’яту траву, поруч із тим слідом, що зробив перше, тобто Андрієвим, але не дотяг його до кінця, зупинив патик і застромив у землю. Так, переслідувачі не дійшли до того місця, куди дістався втікач. Патик глибоко застромлений у землю. Дід ще раз виразно подивився на свого гостя й перехрестився.

— Діду, а може, вони таки повернулися своїми слідами?

Той лише заперечно похитав головою. Звичайно, це нісенітниця. Своїми слідами вони повернутися не могли. Іти назад утрьох, ну нехай удвох, по зруйнованому болотяному настилу… Звичайно, якби хтось урятувався, мав би бути ще принаймні один вихідний слід з болота. Усе це він і запитав у старого. Але той знову заперечно захитав головою і спробував ще щось знаками пояснити своєму співрозмовнику, потім махнув рукою, ще раз перехрестився й потяг його до хати.

Відтепер його ніхто не переслідував. Та замість радості