Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

— Стривай-стривай! Якщо алгебри не люблю я… то й новим пристановиськом для Дашківського мав стати я?!

— Ти також уже відпав, — буркнула Софійка. — Ростик мій тепер найбільше підходить!.. І чобітки, і всі фотографії з шафи, і нова газетна підказка — все вказує на наш рід… Навіть баба Валя, як колись її родичка Ганна для Казимира, підробляє для Ростика нянькою! — переказала пригоду з сусідкою.

— Оце новини! Чудово! Тепер нас уже ніщо не зіб’є з потрібного шляху, — засяяв хлоп’як. — То на коли плануємо вилазку в Леськовичі?

— Невже ти не розумієш? — схлипнула. — Я не хочу міняти Ростика навіть на найкращих та найшляхетніших принців! А тому кидаємо цю затію і більше до неї ніколи не повертаймось! Чого мовчиш? — перепитала здивованого Сашка.

— Та… Тепер зрозумів, чому ти тоді кинула коробочку мені за комір!.. Значить, Ростика шкода, а мене ти була готова…

— Ну, чого ти?.. — намагалась усміхатись, але бачила, що товаришеві явно не до сміху.

— А зі мною, значить, можна все, так? — Хлопцеві очі аж розривались від образи. — Затикати Сашком усі дірки навіть без попередження?!. Сашко все витерпить, еге ж?..

— Та я ж…

— Значить, кажеш, кидаємо цю затію? І я кажу: кидаємо! Її більше немає, як немає більше нашої дружби!

Сашко швидко попрямував до виходу.

— А я ж вірив, — зупинився на порозі, — я ж був готовий… А я ж ради тебе… Ет!..

Розпачливо махнув рукою і зник за дверима.

Ні, цей Сашко таки зіпсував Софійці свято! Замість насолоджуватись тітоньчиним частуванням і дідусевими бувальщинами, тепер мусила терпіти докори сумління.

Звісно, вийшло негарно. Та й хто знав, що Фадійчук настільки вразливий? Він же такий податливий був, такий безвідмовний, такий зручний у користуванні!

Нічого, сам же прибіжить миритись!

І газетну підказку як швидко розшифрував: троє однакових — це справді можуть бути його сестри! Отже, якщо поставити Любку, Вірку й Надьку по трьох кутках муру, то можна запросто вивезти Казимирову душу, перевезти її до Вишнополя і тут спокійно шукати для неї власника? Тьху, якого власника? Вона ж уже закрила цю тему!

Але можна просто зберігати його тут. Ба навіть випустити і спілкуватися з ним поза стінами похмурого замку? Ні, це небезпечно для малого!

Надалі прагнула не згадувати леськовичівської пригоди. Намагалась не думати про нещасного Дашківського. Він теж не давав про себе вістки. А може, й телефонував на мобілку, як знати? Сашко-бо не приходив. Навіть Любка на уроки не з’являлась. Вадим — і той перестав пропонувати Софійці побачення. Тільки Дмитрик, як і раніше, був привітним і ввічливим.

А ще баба Валя віднині спокійно й безперешкодно бавила Ростика. Софійка ж у вільні хвилини вкладала у нього всю сестринську ніжність, невтомно забавляла й розважала малого. А той — сонечко ж таке! — завше радо ждав сестриного приходу і щасливо сміявся! І як можна підселяти ще когось у цю невинну щиру душу? Хоча з іншого боку…

Чим далі, тим більше звикала до думки, що Казимирова делікатна вдача не повинна б зашкодити малому. Ну, подумаєш, часом назве її Рос-тик «панною Софі»!.. Подумаєш, висуне раптом якусь несподівану теорію!.. Вона любить Ростика тепер, любитиме й потім! Зрештою, і до Яна-Казимира завше Софійка мала тільки щонайкращі почуття!

А що, коли хлоп’ятко різко подорослішає? Що, коли викаже батькам усі замкові таємниці, і Софійку покарають? Бо чи ж має право сама вирішувати аж такі питання? Але якщо привидові Божою волею призначено саме Ростикове тіло, то хіба гріхом буде комусь ту волю виконати?

Омріяна екскурсія 7-В до Києва, дбайливо зорганізована Лідою Василівною на осінніх канікулах, не дуже втішила. Дмитрик захворів і поїхати не зміг, а Вадим цілу дорогу спілкувався тільки з ненависною Завадчучкою. Помста за невдалі побачення?

Осінь усе глибшала, як глибшали Софійчині сумніви й вагання. Вкутавшись у подаровану тітонькою шаль, бродила золотими листяними заметами. Парк оголився і спорожнів. Тільки їхня з Вадимом акація ще ніяк не скидала срібно-зеленого кучерявого вбрання. Софійка знала: акація не жовкне, вона зеленіє до останнього і просто осиплеться якоїсь ночі під натиском тяжкого приморозку.

Так не жовкне і її кохання — його зможе понищити лиш якась непереборна обставина. І ходитиме вона сьогодні цими алеями дотемна, і ніщо не завадить Софійці зустріти на цих алеях його…

Ну, хіба раптом ідеальний Дмитро Іваненко зустрінеться перший — тоді, звісно, доведеться з ним ділити смуток цієї прощальної пори.

Вадова постать справді з’явилася не скоро, але все ближчала в сизо-золотому тумані. Ось вона вже