Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тому що це просто навички, набуті в незвичний спосіб.
— Віланда казала, щоб навчитися чаклувати потрібні роки…
— Здебільшого. Раніше в нас було багато часу. Його руйнівна дія за певних умов уповільнювалася.
— Тому чаклуни так довго живуть?
— Тепер уже — ні. Тепер час для всіх однаковий.
— Ти теж учився кілька десятиліть?
— Чому ти такої думки?
— Багато знаєш і вмієш.
— У мене була можливість пришвидшити процес навчання. І я її використав, — як завжди, Коріель говорив рівним тоном, хоча Диводан запримітив, що його тембр змінився. З’явилось нове, незвичне для нього забарвлення.
Коні швидко понесли їх уперед. Сонце світило в спини, попереду розкинулась яскрава рівнина з поодинокими низькими кущиками. Зненацька майже з-під копит знялася в повітря зграйка наполоханих горобців.
Коріель осадив коня:
— А ти знаєш, як освідчуються в коханні чаклункам?
— Ні. Звідки?
— Не кажучи жодного слова, слід стати на одне коліно й торкнутися рукою подолу її сукні.
— А що має робити вона?
— То вже її клопіт, — чаклун потягнув коня за повід, пришвидшив рух. Відтак озирнувся й голосніше, ніж звичайно, сказав:
— Віланду не часто побачиш у сукні. Не проґав нагоди.
Диводан повільно зупинив коня. Шалено калатало серце, обличчя палало. З ним такого не було відтоді, як побіліло руде волосся та зникли веснянки. Проте, коли наздогнав Коріеля, виглядав зовні спокійним, і вони більше ні словом не перекинулися до самого табору. Чаклун прислухався до пісень, що лунали в Диводановій уяві, але хлопець, звісно, не здогадувався про це й пірнув у них з головою, не знаючи, що його супутник зацікавлено стежить за ним.
31З репродуктора тихо лунала музика. Щось популярне, але не сучасне, в стилі ретро. Шульга та баба Клава сиділи поруч на його акуратно застеленому ліжку і плели шкарпетки: він — синю, вона — червону з тоненькими білими смужечками.
Давно досягнувши пенсійного віку, санітарка продовжувала працювати — куди подінешся, коли маєш внука-студента й безробітного зятя? Юлій помітив, як важко нахилятися старенькій з її кульшовим та колінним артритом, і частенько допомагав прибирати, майстерно уникаючи небезпеки потрапити при цьому на очі начальству, яке забороняло піддослідним виконувати господарську роботу, натомість пропонувало гуляти в надійно огородженому дворику та читати книжки. Найкумеднішим було те, що ініціатором такого порядку колись виступив саме Камінський, і це заняття Шульги, за яким, звичайно, постійно непомітно спостерігали, викликало жваві обговорення серед його колег. Чи колег Камінського? Таки його. Відтепер.
Добрі стосунки з літньою прибиральницею мали користь: ледь він натякнув, що хотів би навчитись плести, як розчулена баба Клава почала давати уроки, дивуючись, чому її учень одразу взявся за дуже складну річ — на п'яти спицях. За справою охоче оповідала новини:
— Не стало спокою останнім часом — професор на всіх зизим оком дивиться, таким духом дихає, що не приведи Господи!
— І часто з ним таке трапляється? — Шульга обережно підтягнув клубок за нитку.
— Правду кажучи, не часто. Та щось не заладилося в них з роботою, ото всі й бігають, як чорти.
— Не заладилося?
— Працював тут Андрій Андрійович Камінський, хоч і лікар, та сам дуже хворий. Недавно помер. Рак у нього був. І шлунку, і легень, і ще чогось. Курив же стільки! З цигаркою майже не розлучався, навіть коли лікарі заборонили, смоктав незапалену. Отакий був упертий! А як помер, то його поховали, та так тихенько, без ушанування, ні вінків тобі підходящих, ні оркестру… Видатних людей так не ховають. Укинули до могили — і все, прости мене, Господи, грішну. А насправді, — вона стишила голос, — подейкують, що він наче живий, але пропав. Шукали, та знайти — не можуть!
Юлій на мить перервав роботу:
— Справді?
— Говорили… Ти нічого не чув, бо якраз хворів, коли ця веремія закрутилася. Зараз попритихали, а тоді таке коїлося! Лаялися, мов собаки. І все через того Камінського… А ще я чула, — баба Клава знову по-змовницьки зашепотіла, — що душу Андрія Андрійовича хотіли вживити у твою голову…
Шульга лише усміхнувся, а вона продовжувала далі:
— Таки вони щось з тобою зробили?
— Помітно?
— Ще б пак. Ти після хвороби занадто почав задумуватися.
— Думати корисно, Клавдіє Михайлівно, особливо таким пропащим фруктам, як я, — Юлій говорив весело, не соромлячись, але стара взялась заспокоювати:
— Не хвилюйся, сонечко, головне, що пиячити кинув, а твоє від тебе не втече… Будуть і з тебе люди.
У відповідь колишній алкоголік глянув так, ніби хотів усміхнутись, однак схилив голову й мовчки продовжував плести шкарпетку.
Нарешті минули моторошні дні, коли він годинами не підводився з ліжка або куняв у траві маленького інститутського садочка, спантеличено дивився на всіх, хто до нього звертався, й подовгу думав перед тим, як відповісти на простісіньке запитання. Пам’ять і мислення поступово нормалізувалися, очі дивились уважно й розумно, він ставав дедалі енергійнішим, життєрадіснішим, почав шукати товариства і спілкування. Така активна поведінка не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо подолаєш прокляття», після закриття браузера.