Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

Руперта ми залишили у шинкаря, бо той навіть рухатись не міг. А ми, ті, хто лишились, почали радитись, що б іще такого зробити, як пожартувати, бо додому йти було ранувато.

— Гей, друзяки! — обізвався шотландський жевжик. — У мене є одна ідея. Руперт спить. Давайте підемо до старого Маєра і влаштуємо Герману віконне побачення.

— Ви бовдури, — сказав я, сміючись, — як я можу влаштувати з Агнесою віконне побачення, якщо її кімната виходить на балкон, котрий під самим дахом. Я ж не Теля-муу, аби моя голова діставала даху.

— Ну, а ми ж тоді для чого? — сказав ідальго. — Зробимо піраміду. Троє стануть на землю, двоє їм на плечі, а ти на плечі тим двом — так і дотягнешся до балкона своєї красуні, постукаєш у віконце — і вона його відчинить. Про нас, можеш з нею хоч і цілуватись, тільки не дуже голосно.

Зілля, яке я випив у мольфара, таки вдарило мені в голову, бо я погодився на божевільну пропозицію і ми, голосно співаючи, поплентались у бік домівки Маєра.

Дійшовши до його будинку, ми вирішили потрощити усі підвішені ліхтарі, аби створити щонайзручніші умови для нашої небезпечної пригоди.

Акробатичний трюк був вдалою ідеєю; я дуже швидко опинився на вершині піраміди, з якої легко міг дотягнутись до вікна моєї прекрасної Агнеси.

Потрібно було тільки постукати, аби викликати мою кохану на ніжне побачення.

Як раптом земля наче розійшлась під ногами, і знову почулося вже знайоме гарчання. Симфонія з пекельних голосів. Друзяки знизу так і верещали: о Боже, Теля-муу! — і почали тікати в різні боки, штовхаючись, хто куди, залишивши мене висіти в повітрі, наче жабу, що вчепилася за перила балкона.

Кликати на допомогу було марно, бо як побачить мене старий Маєр, вирішить, що я грабіжник, і застрелить. На балкон залізти теж було неможливо, бо віконниці були зачинені. Так я і висів на перилах, відчайдушно шукаючи якийсь карниз, яким міг би злізти донизу.

Пекельна тварюка наближалася і я вже чув її сопіння десь під собою. Я завмер, наче повішений, в надії, що вона мене не помітить.

Ага, не помітить: та Теля-муу заради мене і прийшло. Як тільки я глянув униз, то побачив, що його дворога голова тягнеться до мене і раптом відчув, як його гострий язик починає лизати мої мешти. Я підігнув коліна та підтягнувся на руках, аби він не міг до мене дістатись. Однак його голова потягнулась ще вище, воно продовжило лизати мої мешти. Гидотний шершавий язик вже дотягнувся до моїх панчіх — ікри наче зачухували залізною щіткою.

Я вже подумав, що дідько мене забере, штурхав його ногами, та все було марно. Гострі роги погрожували мене проштрикнути, якщо я рухатимусь. Жахлива пащека мерзенно ревіла та реготала над моїми стражданнями.

Раптом його шершавий язик зірвав з мого пояса гаманець з векселем на дві тисячі талерів і той зник у його мерзкій горлянці.

— Це вже дзуськи! — сказав я у відчаї. — Свого векселя я не віддам навіть дідьку лисому! — і більше не переймаючись ані Телям-муу, ані висотою і поламаними ногами, я зіскочив з балкона. На щастя, мій плащ наповнився повітрям і я майже не забився.

Тепер я стояв віч-на-віч з казковим чудовиськом. Це і справді було чудовисько: чотири товсті лапи, наче у слона, шия довжиною в три метри, увінчана великою телячою головою з короткими рогами і висолопленим язиком. Коли воно трусилось, то з нього виходив такий звук, наче зі ста возів.

— Мені байдуже хто чи що ти, навіть, якщо сам диявол у плоті, але гаманця мого ти маєш віддати! — закричав я на нього, витягнувши меча і перекривши йому шлях. Чудовисько витягло шию і вдарило мене головою так, що я відлетів метрів на шість.

Слабка людина вже б накивала п'ятами, але мене розсердило, що ця тварюка зжерла мої дві тисячі талерів. Навіщо ж я тягнув тамплієрські скарби? Скарби залишаться Маєру, тварюці вексель на дві тисячі, а мені залишиться тягар провини! Дідька лисого! Або забирай мене до пекла разом з векселем, або я виріжу його з тебе!

Я скочив на ноги, бо пекельна тварюка була напоготові до нової атаки.

Пам'ятаючи про перець, я тримав плаща перед обличчям на випадок, якщо з його ніздрів знову піде перчений вогонь. І коли воно знову витягло шию, аби вдарити мене головою, я різко кинувся на землю; голова пролетіла повз, а я, тим часом, запхав меча йому у груди по саме руків'я.

Почувся відчайдушний крик, але не з голови чудовиська, а з грудей, справжній людський зойк.

— Ой, лишенько! Мене вбито!

Після цього Теля-муу розпалося, і з його шкури вивалилось тіло чоловіка, котрому я допоміг підвестись на ноги, і в якому впізнав свого товариша Руперта.

І спереду, і ззаду він стікав кров'ю, а мій меч проштрикнув його наскрізь.

— То ти і є Теля-муу?

— Щоб ти здох! — лаявся він, поки я прихиляв його до дверей батькового будинку. — То я