Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Григорій вичікував, а тільки-но почувши, що під Києвом збираються військові проти нинішнього режиму, одразу віддав наказ готуватися до повстання. «Грицю, а може, не треба поспішати, – не раз говорила мати. – Спершу подивишся, що в Києві робитиметься, а вже потім за своїх візьмешся. Тільки гляди, аби не зробили тебе винним», – просила і застерігала замість благословення. «Ні. Вже коли задумали, треба швидко діяти, бо якщо піде затяжна боротьба, перемоги не бачити, як своїх вух», – це він ще на війні зрозумів.

Та й не було куди відкладати, намічений час уже наближався. Аби зрушити з місця своє військо, йому необхідно було побути наодинці, тож, відійшовши вбік, вдивлявся в темне осіннє небо і прислухався, неначе звідти хтось мав подати команду або спинити. Чи й справді так було, чи просто хотілось зібратися з думками, але того вечора, сьомого листопада, усе й почалося. І вже невдовзі сто двадцять озброєних бійців наближалися до Цареборисова, й за годину-другу вони захопили волосне правління, усі його папери та єдиний на всю округу телефон. І покотилася слободою могутня хвиля арештів. Все інше теж відбувалося швидко – у центр села, де тепер був штаб повстанців, звозили вилучену зброю, боєприпаси, коней, вози, збрую та все інше, і вже після опівночі Цареборисів нагадував бойовий табір, бо й охорона стояла на всіх підступах, і кінні роз’їзди вже мчали в бік Ізюма.

Дивною була ця остання ніч і для Насті: не заснувши й на хвилину, вона лежала тихо, тільки б нікому не заважати. Вставала лише декілька разів, аби через маленьке вікно подивитися на небо, а не побачивши там навіть зірок, полегшено зітхала. Пригадувала, як за рік до війни бачила там палаюче вогнище, а місяцем пізніше – стільки падаючих зірок, що й порахувати їх не встигала. Її й зараз не переконати, що то був звичайний зорепад, адже зірки, неначе оживши, стали пересікати небо в різних напрямках, поки не розкреслили його з краю в край срібними лініями. Рівно за рік сталося повне сонячне затемнення. Бувало й раніше, але тоді, здається, швидше все відбувалося, того ж разу геть чорне сонце у вогняній короні довго стояло посеред неба. Хрестилися тоді люди, дійшовши однієї думки: «Не до добра».

Минулої осені теж бачила видіння – високо в небі нізвідки з’явився срібний дирижабль, який так яскраво освітлював землю, що й голки можна було збирати, а коли став опускатися просто на її хату, то й усередині все похололо. Пізніше в газетах пояснювали: щось прилетіло з фронту з розвідувальною метою, тільки вона в таке не повірила, бо дуже швидко він рухався. Хоча й була не з боязливих, але той об’єкт навіть тепер в очах стоїть, так багато страху він залишив після себе. «І до чого воно?» – ніяк не могла розгадати. Одного разу неначе хтось сторонній все їй звів докупи: коли після перших видінь велика війна почалася, то затемнення сонця припало на час наступу на фронті, тільки-но наші воїни перейшли німецький кордон. А після того дирижабля лише більшовицька революція в Петрограді сталася, яку вона не вважала загрозливою подією. «Ні, то не про це, Петроград далеко від нашої слободи. Хіба що про Сіверса, яким і зараз дітей лякають, чи про військо „російських визволителів“, які за півтора місяця всіх переколошматили, а то й про гетьманську варту, через яку і гетьмана незлюбили, – пригадувала події, які сталися протягом останнього року. – Ні, це ще страшніше… Мабуть, голод…» – та так їй страшно стало, що й не передати.

Поряд із нею на печі сопіла Оксана, на скрині хропів Аким, а на лавці під вікном махав руками та покрикував Прокіп, ще не відійшовши після обвалу в шахті. Лише від Григорія, який лежав на ліжку, не чутно було жодного звуку. Їй навіть хотілося встати та помацати його руки, чи не холодні, бува, але так і не насмілилась.

Час від часу засвічувався каганець у хаті Тимофія, який усе думав про наступний день і про те, як він упорається зі своїм завданням – нагодувати всіх коней і стерегти, аби жоден нікуди не дівся. До ранку блимала лампадка в баби Палажки, яка кликала покровителя воїнів – архангела Михаїла, аби він став поряд із Грицем і так управив, щоб і діло зробилося, і кров не пролилася. Не прийшов сон і до старого козака Карпа, який за ніч і на останній російсько-турецькій війні побував, і на Кавказі, де своєю шаблею змушував гордих кавказьких орлів російського царя шанувати. Кров’ю замазав свою зброю і в Середній Азії, аби Росія там не тільки вільно торгувала, а й почувалась як у себе вдома. Як би там не було, а Карпо багатьох своїх товаришів закопав у чужу землю. Повернувся й сам звідти з однією ногою, за якою тепер зовсім не шкодує, вважаючи, що Бог лишив калікою, аби він спинився. Іншим разом до іншого висновку дійде: забрав ногу, а додав розуму, бо з того часу він став іншою людиною і розпочав зовсім інше життя. Тепер на своє минуле ніби з гори споглядає. «Навіщо пролив так багато крові? І чи можна пишатися тим, що ти переміг на війні?» – з роками все частіше мучили його такі питання. От боротися за свою землю вважав святим ділом. Саме боротися, а не наживатися на тому. Забирати в панів і роздавати селянам, як це робить Гриць, на таке здатні одиниці, тому й пишався ним. Вважав, що той уже давно обійшов його в усьому.

Було таке враження, що не тільки в їхній слободі, а й у навколишніх селах тієї ночі ніхто не спав, бо раненько звідусіль до волосного правління потяглися нескінченні потоки людей. Одні йшли на битву за свою землю, другі поспішали лише пересвідчитися, що ненависна влада справді повалена, а більшість – по харчі. Не розраховували на великі мішки із зерном чи борошном, та невеликі торбини кожен прихопив, адже чутка про доброго Савонова вже розлетілася в усі кінці. І чи від того, що настраждалися, чи так добре хтось розказував, вони плакали від радощів,