Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У Тимофія і Меланя така – аби скрізь був лад та було з чого їсти зварити. Так і живуть вони душа в душу. Одне тільки: два роки, як повінчалися, а діток не мають. У друзів уже по двоє, а в них хоч би одненьке народилося. Меланя інколи аж плаче, так їй донечку хочеться, а він нишком про синочка мріє. Уже й молоточків йому настругав, і коника не одного зробив – а нема. Тож довелося пороздавати, нехай хоч чужі ними користуються, а своєму він іще зробить.
Тепер інше надумав: це теща не хоче, щоб у її тісній хаті ще й малі діти спокою не давали, тому твердо вирішив якомога швидше зробити свою. Усе б нічого, але час поганий на його молоді літа припав – тільки щось виростить, аби продати та копійку на хату відкласти, а власті тут як тут. Як не одні, то другі у двір лізуть – нічого не дали й нічим не допомогли, а віддай їм, і квит. Правда, ніхто й не питає: прийшли та й забрали, бо їм треба; одним – щоб на Московію повезти, другим – на Німеччину відправити, а це вже й від тутешнього пана з’явилися, клапоть землі якого і йому дістався. Тож і вони силою забрали останнє зерно та гусей десятків зо два. Добре, що двох корів та коня вдома не було, а то й тих би позбувся. І що ти їм зробиш? Виходить, мовчки повинен півсвіту годувати, бо скажеш слово проти, так і поб’ють. Однак сусіда недавно німці зовсім за інше побили. Ні хліва в нього, ні господарства, ще й хата немазана, а таких ледарів вони ще дужче не люблять. Кажуть, що й інших батогом шмагатимуть, аби хоч від страху щось робили.
Інколи Тимофій заздрив своєму братові Грицьку, який і при посаді, і з пайком хорошим, але та заздрість була не злою. «Що поробиш, коли він із іншого тіста, як мати каже», – з тим і сам погоджувався. Іншим разом шкода його ставало, бо як не в одну, то в іншу ополонку свою голову всуне. Тепер замість того, щоб перечекати, партизанський загін збирає – і, на диво, уже багато люду в його таємній організації. Не проти й Тимофій, щоб у панів землю забрати, якби тільки мирно. Крики та стрілянина – це не для нього.
Вважав, що саме за це сердиться на нього Григорій. Звісно, не може зрозуміти такого брата, коли в нього зовсім інша закваска. «Уже коли Григорій вирішив край тому безчинству покласти, то сили в нього вистачить. А я, якби й хотів, то таким, як він, не стану, – щиро зізнався сам собі. – Він ще в дитинстві бив мене; на дві голови нижчий, а по пиці дасть, якщо захоче», – пригадував різні моменти. А як з фронту повернувся, Тимофій сам просив його вдарити, аби відчути, чого ж він на війні навчився. «Бог з тобою, – Григорій аж налякався. – Навіщо бити, коли точно знаю, що не встанеш», – ще й після того сердито поглядав, не розуміючи: як таке прийшло йому в голову. Не по собі стало і Тимофію, бо він знав – брат ніколи неправди не говорить.
«Чи все-таки сказати матері?! – знову він про той партизанський загін, який що далі, то все більший жах на багатіїв наводив. – Вона ж повинна знати, чим її син займається», – зважував укотре. Збирався й раніше, але кожного разу відкладав, поки савоновці, як ті люди стали себе називати, не почали попереджати поміщиків, аби ті не знущалися з бідних. Ставили умови: забрану з допомогою німців землю віддати назад. А коли на їхні вимоги не реагували, відбирали силою, а худобу й хліб одразу повертали селянам. Так після другого попередження убили управителя графа Рибоп’єра, а згодом народний гнів розгорівся ще дужче. І покотилися розправи селами – то тут, то там просто на сходці села люди розстрілювали місцевих урядників і старост. Роззброювали та розправлялися і з таємними німецькими агентами.
До матері він усе-таки пішов, почувши ось про що.
– Збираються привселюдно нашого священика Віктора розстріляти, – просто ошелешив її з порога. – То правда, що він шпигує та доносить німцям, але позбавляти його життя не можна: не проклять та епітимії він боявся, а того, що люди в те не повірять, і буде великий спротив.
– Ні, ні, – вона одразу заплакала. – Якщо є на ньому такий гріх, нехай із ним Бог розбирається.
Тільки не стали повстанці чекати Божої помочі, однієї ночі відправили до нього кількох дебелих чоловіків, причепивши їм бороди з прядива. Думали, що довго доведеться панотця врозумляти, – а ті вийшли за хвилину-другу, бо всі, хто був у хаті, з переляку попадали на коліна, хрестилися й божилися більше ніколи не чинити зла селянам. Люди після того часто перешіптувалися, бо отця Віктора годі було впізнати: навіть церковну пожертву став роздавати бідним. І тільки Тимофій усе міркував: чи одразу Григорій погодився, чи мати довго його вмовляла? Він навіть не сумнівався, що переважною більшістю операцій брат керував особисто. Уявляв, скільки небезпек на нього чатувало, але на те він і Грицько Савон, щоб зробити те, що іншому не під силу. Раніше, було, почує щось Тимофій – і аж страх на нього нападе, а тепер гордість за брата груди розпирала. Нехай навіть і в нерівних сутичках із окупантами, усе ж удалося вже багато в кого забрати землю.
Було чому дивуватися й селянам: дехто з панів дременув у Росію, багато втекло за кордон, а тих, які тут залишилися, зовсім не стало чути. Змінилися й німці: знову стали чемними й галантними, нічого не вимагали, а коли й купували щось на базарі чи в крамниці, то за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.