Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

— Особисто мені цілком байдуже, але ж ідеться про мою дружину. Їй обіцяли цю поїздку, і вона на неї розраховує. Вона так про неї мріє, бо прив'язана до родини. В Москві вона вже адаптувалась, але мушу сказати, що це було не так легко. До того ж вона вагітна...

— Розумію, яке це буде для неї розчарування, але я не можу вас пустити.

— А можливо, нехай вона поїде сама, — втрутився Юрій, який сидів збоку і до сих пір мовчав.

Леонід не знав, чи така пропозиція була заздалегідь погоджена з Алексєєм Ніколаєвічем, чи ініціатива виходила від Юрія. Відпустити Гедвіг одну до Берліна... І це все, чого добився...

— Відпустити її в такому стані одну? Вона недосвідчена, до того ж має проблеми з мовою. А коли щось трапиться?

— Ми ж не наполягаємо на тому, щоб вона їхала, — холодно буркнув Алексєй Ніколаєвіч. — Ми лише констатуємо, що ви до Берліна не поїдете.

І щоб хоч не позбавитися можливості поїздки для Гедвіг, Леонід вирішив повернути розмову в інше русло.

— А чим зайнятися тоді мені, коли дружина поїде? В інституті мене не поновили, заняття з мови припинилися, а доручення, які мені дають, — беззмістовні. І тепер ще ця невиправдана недовіра. Все говорить за те, що ви в мені більше не зацікавлені. Ви думаєте, що я так далі витримаю? Гадаєте, що погоджуся отримувати платню задурно? Якщо більше не надаюся для служби, то дайте мені можливість заробити на життя іншим шляхом.

— Але ж мені про це нічого не відомо, — безсовісно збрехав Алексєй Ніколаєвіч. — Чому його в цьому семестрі не поновили? — звернувся він до Юрія.

— Не було місць, — звівши плечима, байдуже відказав Юрій.

— То треба було зробити місце. Ви ж знаєте, що є наказ голови комітету про подальшу підготовку Леоніда Володимировича. Зробіть усе, щоб його поновили на наступний семестр.

При цих словах він глянув на Леоніда, ніби хотів з'ясувати, яке справив враження, і похитав головою:

— Дорогий мій Леоніде, як ви могли хоч на мить засумніватися, що ви нам потрібні?

— Я сама не поїду, — сказала Гедвіг. — Я тебе не покину!

— Ти мусиш поїхати! Алексєй Ніколаєвіч чітко дав зрозуміти, що наступні п'ять-сім років я невиїзний. Будеш так довго чекати? І хто дасть гарантію, що тоді нам дозволять виїхати разом? У кращому випадку тебе залишать з дитиною тут. Зрозумій же ж: якщо вони нас зараз бояться випустити разом, зараз, то тим більше потім. А скоріше всього, що до цього навіть і не дійде...

— Що ти маєш на увазі?

— Ти справді віриш, що вони п'ять-сім років нас не чіпатимуть, даватимуть платню, дадуть мені можливість байдикувати в інституті? Ти що, думаєш, я якийсь геній? Думаєш, що їм важко знайти когось мені на заміну? Та на моє місце знайдуться тисячі не менш вправних хлопців, з якими не матимуть жодних клопотів. Тож навіщо Алексєю Ніколаєвічу морочити собі голову зі мною? Єдине, що нам зараз на руку, це те, що рішення про нашу подальшу долю прийняте на самих верхах, і тут він нічого вдіяти не може. Хоч сумніваюсь, що він його виконає.

— А що зробить?

— Не знаю. У всякому випадку мені не треба вішати носа і тоді... Тоді є дві можливості, так мені здається. Те, що вони чекатимуть п'ять-сім років, виключено. Думаю, поки що мені ще довіряють і використають напевне тут. А я вже не можу, я втомився, Гедвіг.

— Не переживай так. Краще буде, якщо робитимеш те, чого хочуть вони.

— Ти нічого не розумієш, — відрізав він. — Це дуже страшно!

— Ти ж казав, що є дві можливості.

— А друга — що мені більше не довіряють і мене ліквідують. І тебе теж. На їхньому місці я так би і зробив.

— Леоніде! — тепер вона злякалася насправді.

— Настав час, щоб ти дізналася про все. Я б пожалів тебе, але ти мусиш нарешті знати, про що йдеться...

Тільки не це, раптом подумав він, тільки не це кляте бажання каятися. Чи не хоче він таким чином перекласти і на неї той нестерпний тягар, який ось-ось його розчавить? Який же він дурень, все марно, все даремно...

— Щоб вони там не казали, а вони таки бояться, що я можу потрапити до рук західних спецслужб. Я ж можу довести, що вони віддали наказ убити двох політичних діячів.

Все це видалося Гедвіг малозрозумілим, і вона запитально глянула на нього.

— Мушу тобі в чомусь жахливому признатися, чуєш, дівчинко? — проказав рішуче Леонід і зупинився.

— Так...?

— Це я скоїв ці вбивства. — Від цих слів йому ледь горло не здавило. Все! О боже, нарешті зізнався у всьому!

— О боже! — безпомічно зойкнула Гедвіг.

— Я двічі вбивав для них, — повторив Леонід. — Я не хотів цього, проте я зробив це, бо чинив як боягуз.

— Все це неправда! Скажи, що це неправда!

— Це правда! Я б усе віддав, щоб це було неправдою. Але це зробив я.

Було надто холодно, щоб продовжувати стояти на вулиці, і вони завернули до центру. По дорозі двірнички відкидали сніг. Обоє йшли мовчки, він знав, що Гедвіг плаче.

— Вони сказали мені, що це мій обов'язок і що я виявлю таким чином людству послугу. Я