Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Чвари уніатів і православних не тільки роз'єднували Русь, але й підігрівали і без того не ідилічні взаємини між вірними Грецької і Римської церков. У 1604 р. львівський протопоп, скаржачись на Потія, який у католицькому кафедральному костьолі привселюдно відлучив від церкви всіх людей народу руського, констатує, що після його від'їзду люд на люд, дом на дом повстал… з доброй приязни Руси з поляки окрутнє ся великая неприязнь вщела. Різке загострення антикатолицьких настроїв зафіксували і папські нунції. Так, де Торрес у своєму звіті 1622 р. писав, що руський народ став ненавидіти католиків до такої міри, що побачивши латинського ксьондза, вони плюють на землю з жаху й огиди. Особливо дражливу роль у наростанні міжконфесійної напруги відігравали єзуїти. Перебування слуг Ісуса на Русі потягло за собою два цілком протилежні наслідки. З одного боку, відкриваючи колегії, зіперті на поглиблене вивчення так званих гуманістичних студій (humaniora), себто поетики й риторики, єзуїти відкрили своїм вихованцям двері до європейської освіченості, про що детальніше буде сказано далі. З іншого боку, єзуїтська наука дорого обійшлася українському народові, обертаючись для багатьох вихованців втратою національної самоідентифікації. За відшліфованою тактикою, головний педагогічно-проповідницький удар членів ордену спрямовувався на вищу еліту, себто княжі роди. Першою болючою пробоїною стало навернення в католицизм близько 1575 р. старшого сина князя Костянтина Острозького Януша, a далі й решти нащадків лідера Грецької церкви. У 1590-х роках один по одному з'являються перші прозеліти-католики в родинах Вишневецьких, Збаразьких і Чорторийських, a з першої чверті XVII ст. – серед Санґушків, Корецьких, Заславських, Ружинських. I хоча середня й дрібніша шляхта, особливо на Волині і в Центральній Україні, в абсолютній більшості лишалася православною, відхід від народу в момент розбрату Русі з Руссю княжої чолівки – фундаменту руської спільноти – сприймався як катастрофа, спричинена єзуїтами.

Шляхтa й міщанство в oбороні православ’я

Доки теологи обмінювалися словесними залпами, шляхта й міщани знайшли власну тактику дій у звичних для себе площинах: сеймовій опозиції та корпоративних методах опору. Епопея сеймової боротьби довкола проблем, дотичних унії, тривала від 1596 р. до самої Хмельниччини, рефреном повторюючись на кожному сеймі і практично в кожній сеймиковій інструкції. Показово, що власне з цього часу на загальній хвилі громадянської активності в "Литовській Русі" вперше розпочалося жваве парламентське життя, бо досі ні волинців, ні киян, які брали участь у сеймах Речі Посполитої з 1569 р., практично не було чутно. Уперше ініціативні дії з їхнього боку спостерігаємо на сеймі 1597 р. Тон їм задав, як і можна було чекати, князь Костянтин Острозький, чия сенаторська промова на тривалий час стала ідеологічним credo руської опозиції. У неспокої, який розтривожив Русь, старий князь, швидко проминувши першу причину (гріхи наші), широко аргументував другу – влада порушила закон; з вини короля зламано стародавні права руського народу. "Не забув він і про те, – нотує автор сеймового щоденника, – що суперечки, злоба й ненависть зростають між великими людьми, a це загрожує вітчизні небезпекою".

Сейм 1597 р. роз'їхався, не прийнявши жодних ухвал. Тим ретельніше Русь готувалася до наступного сейму. Костянтин Острозький у листі до лідера литовських кальвіністів (і свого зятя) Криштофа Радзивила, закликав протестантів до спільних дій, оскільки і їм, і православним, як він каже, наступили на шию порушники прав і вольностей. В травні 1599 р. у Вільно був зібраний спільний з'їзд, очолений з православного боку – князями Костянтином Острозьким і Федором Санґушком, від кальвіністів – трьома воєводами (віленським, смоленським і берестейським) Криштофом Радзивилом, Яном Абрамовичем і Криштофом Зеновичем, від лютеран – бжесько-куявським воєводою Анджеєм Лєщинським. На з'їзді була укладена конфедерація – формальний союз для солідарних дій: сторони взаємно зобов'язувалися боронити від зазіхань свободу богослужіння і церковного майна, з'являючись для наведення порядку на перший же виклик туди, де тільки б назрівали порушення їхніх прав.

Наслідки поєднаних зусиль невдовзі стали відчутними. Сконфедерована посольська група, оголосивши на сеймі 1601 р. переліки кривд некатоликам і погрожуючи зірвати сейм (a для прийняття будь-якого рішення потрібна була згода усієї Посольської ізби), добилася такого проекту сеймової ухвали, за яким вищі православні церковні пости могли бути надані лише людям справжньої грецької релігії. Перемога ця була швидше моральною, бо король під впливом прокатолицьки настроєної частини сенаторів відкинув згаданий проект, a православно-протестантська фракція на знак протесту покинула залу засідань.

До певної міри переломним став став сейм 1603 р., принісши перші, бодай і скромні, успіхи противникам унії. Зокрема, з-під влади уніатського митрополита був вилучений Києво-Печерський монастир: згідно з давнім звичаєм, його архімандрита мала обирати київська шляхта і духівництво. Ці уступки, по-перше, створювали прецедент, a, по-друге – перетворювали Київ на твердиню вірних Східного обряду, що невдовзі, як ми далі переконаємося, кардинально змінило розклад протиборчих сил.

Підбадьорені успіхом православні на черговому сеймі 1605 р. провели через Посольську ізбу проект ухвали, який гарантував відновлення православної ієрархії. Як надто радикальний, він був відхилений королем, a увесь сейм виявився знову зірваним. Тим часом більшість послів, незадоволених зовнішньою і внутрішньою політикою Жиґимонта III, на початку 1606 р. стала в опозицію до нього. Впродовж року відбулися три опозиційні з'їзди – у Стенжиці, Віслиці та Сандомирі, де був сформульований ультиматум королю. Серед інших пунктів тут значилося усунення з Речі Посполитої єзуїтів-чужоземців, a також повернення Руській церкві Східного обряду її попереднього статусу. Так починався Сандомирський рокош; помірковану фракцію в рокоші складала київська, волинська і брацлавська шляхта, яка редагувала пункт про грецьку релігію для Сандомирських артикулів. Його зміст не викликав заперечення і в рокошан-католиків, a парнівський каштелян Петро Стабровський на обговоренні виголосив гарячу промову про утиски вірних Східного обряду.

Погоджуючись задовольнити частину вимог, король щодо унії запропонував компромісний варіант: він обіцяв, що уніатські владики лишаться при владі до смерті кожного з них, a надалі духовні посади роздаватимуться тільки особам руського народу і справжньої грецької релігії, однак без формальної ліквідації унійного акту. Розрахунок відколоти помірними поступками від рокошан руську шляхту виявився правильним: дізнавшись про королівську пропозицію, волинці й кияни під проводом брацлавського воєводи князя Януша Збаразького негайно покинули повстанський табір і перейшли на бік короля.

На сеймі 1607 р. цей пункт був включений до сеймової ухвали. У королівському привілеї, виданому на її підтвердження, проголошувалося право грецької релігії на вільне богослужіння і гарантувалося, що в майбутньому ієрархи будуть заміщуватися відповідно з давніми звичаями. Однак у тексті сеймової ухвали і привілею лишалася певна двозначність: ці документи не оголосили повернення Руській церкві попереднього status quo, тобто