Читати книгу - "Звірослов"

- Жанна, що ти таке виговорюєш, дорогуша?!

Бабі Віці відлягає. Вона біжить на кухню, звідки доноситься різкий, аж пекучий, штин пересмаженої олії.

- Через тебе, - кричить баба Віка з кухні, - пирожки пережарились! Але це твої проблеми. Будеш продавати, які є.

Жанка взувається. Баба Віка виходить з кухні, тримаючи в руках свіжий пиріжок з картоплею.

- Ти куди тікаєш, Жанка?

- Я не тікаю. Вдома багато роботи. Прийду завтра, як завжди, в сьомій.

- Бачиш цей пирожок? - баба Віка трусить пиріжком перед Жанчиним лицем.

Жанка мовчить.

- Жанка, ти бачиш цей пирожок?

- Ну, бачу…

- Це, Жанна, єдиний неповторимий пирожок з картоплею! Подивися на нього! Подивися, який він чудесний! І нехай мені кажуть, що є інші пирожки, з м’ясом, з капустою, хоть із парчовими нитками! Хоть з гімном! Мене це не цікавить, Жанка. Мене не проведеш. Нехай говорять, що хочуть, а коли голодний, то купуєш пирожок з картоплею, і крапка! З м’ясом не ризикнеш, з капустою не наїжся, а на солодкий і не подивишся, бо можеш за ті гроші купити «снікерс»! Хіба я не права? Жанка?!

- Не знаю…

- А я знаю! Права! Пирожок з картоплею переживе і мене, і тебе! Ти, Жанка, розширюй бізнес із мужиками, а мої пирожки лиши в спокої.

- До завтра, Вікторія Вікторівна, - каже Жанка вже в коридорі, але та її не чує. Продовжує сама до себе приговорювати:

- Ти глянь на неї! Пирожків з м’ясом захотіла! З м’ясом! І де я їй стільки м’яса наберу? Які пішли часи. Зараз усьо м’яса хоче.

Ніч.

Жанка вірить у Бога. Вона стоїть у самій нічній сорочці навпроти вікна і молиться. У кімнаті темно. Ліжко розстелене і вже чекає на Жанку, готове прийняти її у свої теплі затишні обійми. Але Жанка не поспішає туди шуснути. Вона молиться.

У кімнаті немає жодної ікони чи образа. Жанка звикла молитися до вікна, так, ніби вікно - це ікона. Ніби у вікні - лице Бога.

- Я вірю в тебе, - шепоче Жанка собі під ніс, - я вірю в тебе дуже. Але чому, скажи, ТИ не віриш у мене?

Вікно мовчить.

У вікні нічого абсолютно не видно. Ніч у Миронівці однакова кожної пори року, навіть у травні. Така ж темна й одинока.

По Жанчиних щоках течуть сльози. Вона стискає в молитві долоні докупи з усіх сил, аж зводить судомою зап’ястя.

- Я стільки років у тебе вірю, - шепоче Жанка, - а ти так ніколи мені і не допоміг. І, я тебе прошу, не треба тут розводити демагогію, що віра має бути безкорислива.

Я в тебе вірю, ти маєш користь з моєї віри, ну то прошу - допоможи мені хоч раз! Ніколи нічого в тебе не просила, а тепер прошу. ДАЙ МЕНІ ЙОГО!!!

Жанка стає перед вікном на коліна.

- Дай мені його, прошу тебе!

Вікно мовчить. Жанка витирає сльози і лягає в ліжко, але сон не приходить.

Лице Бога - бородатого і доброго - зависає над Жанкою в повітрі. Жанці легшає.

- Ти добрий, - каже вона. - Ти допоможеш мені, я знаю. Тобі шкода мене, правда ж? Щоб ти розумів, я не прошу тебе про допомогу зі слабкості. Я сильна. Я можу прожити і без нього. Але нащо, Боже? Я часто себе це питаю. Нащо? Хіба це життя мені дане лише для того, щоб від усього відмовлятися?

Морок у кімнаті стає не таким густим і безнадійним. Жанка відрадно схлипує.

- Я вже цілий рік терплю. Цілий рік крадькома за ним спостерігаю. Вивчила всі його звички і розклад роботи. Кілька разів він купував у мене пиріжок з картоплею, кілька разів я набиралася мужності подивитися прямо йому в очі. І нічого, Боже. Я для нього не існую.

Бородата Божа голова, прицмокнувши, похитується зі сторони в сторону. Зараз вона якраз на карнизі, і Жанка на мить навіть злякалася, щоб карниз під такою непомірною вагою не завалився вниз.

- Але найгірше, мій Боженьку, - продовжує Жанка, - те, що я мушу все тримати в собі. Уже цілий рік я мовчу. Тобі - тому, хто спочатку був словом, - цього не зрозуміти. Коли хочеш кричати, пищати, верещати, репетувати, але не смієш. Як я душуся! Як мене болять від мовчання легені, і горло, і середина, ось отут, - Жанка тикає пальцем кудись собі під ребра. - Як мене болить моє мовчання, якби ти тільки знав.

Жанка вдивляється в опівнічну темряву своєї спальної кімнати, і їй здається, що Бог приставляє до вуст вказівний палець правої руки, даючи знак, щоб Жанка мовчала. Щоб помовчала ще зовсім трохи.

- Ні-ні, - заспокоює Бога Жанка, - повір мені, мовчала рік, то помовчу і більше. Це не проблема. Тепер я буду мовчати скільки скажеш. Але перед тим, як полетиш звідси, пообіцяй, що незабаром усе буде добре. Ну, що щось зміниться… у… моїх… з… ним… стосунках…

Бог обіцяє. Жанка бачить цей його жест обіцяння так само ясно, як ви Жанку. Її серце раптом стає спокійним і солодким, ніби плід манго. Жанка підривається з ліжка і вмикає в кімнаті світло. Жанку переповнює радість очікуваної перемоги. Ще трохи. Трішечки. Кришечка часу, і потім - вистраждане щастя.

Жанка відкриває платтяну шафу, бере звідти першу-ліпшу сукню і кружляє з нею посеред кімнати. Мчить до дзеркала у ванній, довго розглядає себе в профіль і анфас, і їй здається, що більшої красуні нема на всьому білому світі. Принаймні в Миронівці точно. І у Відні. Як Жанка не помічала цього раніше? Адже вона вродлива. Дуже вродлива.

- Я зрозуміла тебе, Боже, - шепоче Жанка, фарбуючи губи бордовою хімічною помадою. - Я все зрозуміла, мені двічі повторювати не треба.

Жанка дістає з потріпаної, притрушеної блискітками косметички туш і тіні для очей «Ruby Rose».

- Останнім часом я зовсім за собою не дивлюся, це правда. Чесно скажу - цими тінями я ні разу так і не користувалася. Купила їх на весілля племінниці, але в день весілля падав дощ, і я побоялася краситися, щоб потім не поплило по морді. А тіні - тільки подивися, скільки їх тут усяких різних! Попробуй вибери! Напевно, для першого разу накрасюсь голубими. В якомусь кіні чула, що голубих тінів не буває забагато. У кіні це говорила така вся розфуфирена модниця. Видно, знала, що