Читати книгу - "Урізька готика"

заміни, і найліпше — Орка. Вони хитрі, але й Петро теж не дурний. На то не треба вчитися: досить поставити себе на їхнє місце. Змалечку Петро ставив себе на місце, то дерева, то пташки, то звірини. Чимало дітей уміють так робити, коли їм кажуть: не ламай гіллю, бо їй болить, не штурхай песика, бо він, бідний, не має мами, пусти хрущика, бо в нього діточки вдома плачуть… Як дитина не навчиться отак шанувати Боже створіння, то ніколи не стане милосердною. Звісно, вони так жиють від віків, і щоразу їх стає менше, бо в них тяжко родяться діти, а чужу кров не вільно залучати, бо вона не така… Тепер його страшать[257], заганяють з Орком у глухий кут, а потім будуть пробувати ласкою і жалістю. Перше їм на заваді стояла жінка. Не сміли з його родиною вчинити зле, бо Петро страшно за се пімстився. О, він добре їх вивчив! Та не до кінця, очевидно. Мусить сказати Оркові усю правду, але чи знесе її хлопець?

Що робити — заснув і Петро, бо думки почали вертатись назад, а нових не приходило. Орко більше не хропів. На селі один за одним пропіяли когути. У кого з-під печі, у кого зі стайні. Від того хлопець збудився, перевернувся на живіт і щось невиразно пробурмотів.

VІІ. Розпач

Найпершими в Урожі прокидаються когути, а після них — ті, кому треба доїти корови, і хто має вирушати в далеку дорогу: до міста. Худоба стоїть в темних стайнях, прислухається до рипіння дерев, човгання постолів і стуку цеберок. А тоді важко зводиться на ноги, бо має телятко в череві, котре народиться перед Різдвом або й на самий Святий вечір. Кінь стриже вухами й зазирає у порожні ясла. Як дадуть січки, то буде стояти цілий день у стайні, а як вівса — повезе на поле гній або рушить до лісу за дровами. Паця просуває рило понад дверці кучі й вітається з сусідами. Як би чоловіку не було тяжко на серці, та коли увійде до стайні й забуде свою гризоту[258], бо люди можуть його не любити, мати за ніц[259], а худобина тішиться ним і навіть пожаліє, як треба. Насипалося худобі січки, накладалося сіна, наливалося в корита води, а відтак спорожнілі коновки[260] неслися до студні. А вже по тому, як вичистили з-під худоби, господиня йшла до хати палити в печі. Діти відсипалися, бо на пасовисько виганяли пізно. Спали і ті, хто мав йти до школи, доки не прибуде новий учитель. Декотрі навіть побігли до школи, а може, вчитель уже є. Ні, на дверях біліє вчорашній папір з печаткою. Діти стоять за плотом і сперечаються, переповідаючи одне одному, що чули від дорослих.

По дорозі гуркоче візок Лейби. Пан фотограф вмостився на скриньку, в якій Лейба возить товар: сірники, мило, сіль, нитки, цукерки в залізних банках. На плечах у нього коц, пообтулюваний з усіх боків Ривкою. Вона стоїть на воротах і дивиться їм услід. Фотограф сидить спиною до коней і бачить, як з під-коліс розпачливо втікає примерзла земля, щоб часом її не прихопили з собою. Він думає, що у цьому краї дороги найбільше занехаяні й звикнути до них може лише той, хто ніколи не їздив по бруківці чи задбаному[261] шосе. Така дорога, як шрам на обличчі цивілізації, так само, як і варварські палі вздовж неї, що часом випускають гнучке вербове пруття. Через гуркотіння й скрип коліс не чути благої тиші вранішнього села, що приготовляється витримати довгу облогу зими.

Лейба показує рукою на гори, і перед Юліаном відкривається нова реальність: вища гора за ніч вкрилася шапкою синюватого снігу. Фотограф посміхається, вибачливо розводить руками: мовляв, що вдієш, се не від нас залежить. І візок різко звертає убік й опиняється у полі. «Так швидко!» — лякається Юліан, котрий не встиг приготуватись до прощання з цим дивним місцем, яке стійко опирається цивілізації й вільнодумству, хоча й перетинає його дорога, що веде зі сходу на захід. Утім, якби тут відкрили нафту чи проклали залізницю, було би навіть гірше. Юліан вважав, що село має лишатись селом, покладатись на землю і сонце, а від міста брати лише те, що не зашкодить праці і не спаскудить землі. Хтозна, може, він мав селянське коріння, але в землі якого народу воно лишилось, ніхто йому не казав. І через те обрав таке ремесло, щоб міг мандрувати й шукати свою землю. Фотографи на початку усі ходили отак, від міста до міста, від села до села, аж доки суспільство не визнало сю справу корисною. Треба було фотографувати битви, краєвиди для подорожуючих, місця злочину.

Дорога текла між невисоких пагорбів, підсихаючи на вітрі, що виривався з гір, і так вони доїхали до Нагуєвич, де Лейба спинив коней і спитав, чи не бажає пан сісти коло нього, на що Юліан згодився, бо село було в западині й повітря трохи розігрілося. Та й село було дуже довге, а там думки не такі свобідні, як у полі.

— Се те село, де палили опирів? — поцікавився Юліан.

— Хто пану таке сказав?

— Коло церкви говорили.

— Не знаю, нас тоді ще не було. Але якщо казали, то мусило щось бути.

— А ви, пане Лейбо, вірите в опирів?

— Яке то має значення? Думаю, що там більше вигадок, ніж правди. Ой, кілько я наслухався про се в корчмі! Вийшла би груба книжка. І заплатили б за неї великі гроші…

— Певно, що так.

— Та я не письменник, прошу пана.

— А ваша віра допускає існування подібних істот?

— Ліпше спитайте про се в рабина. А чого пан тим так цікавиться?

— Бачите, я був усюди, але не чув, щоби в інших краях водились опирі.

— Так, не всюди, — згодився Лейба. — Але мене се не обходить. Аби жидів не чіпали, як трапиться якесь нещастя. Втім, ніхто не знає, що кому може в голову стрілити. В Америці, чув я, багато наших, однак бідному нема чого туди їхати. Жили ми спершу в Дрогобичі,але жінка захорувала, треба було грошей на ліки. Мені в Урожі незле.

— А якби ви були багаті, то поїхали б до Америки?

— Якби я був багатий, то пощо мав би туди їхати?

- І то правда.

Лейба спинився, не доїжджаючи до церкви, коло старої корчми.

— Перепрошую, але мушу ступити до Іцка. Може, він потребує привезти