Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

свого часу видані, випхані, продавлені і вихитрувані томи й томики, журнальні зошити. Видані — і переважно невдовзі поліційно вилучені. Такого добра назбиралось, як виявилося, страшенно багато, і я відчув себе геть змалілим у порівнянні з усім цим масивом слів і метафор. Це був шок, якого я вельми потребував об’єктивно — відкриття для себе іншого контексту, щось типу цього.

У тебе вже була одна публікація на той час.

Так, але я не мав сумніву в тому, що вона випадкова, перша й остання. Її фактично мало хто й помітив. Крім Едґара Аллана По, звичайно. Так от — я не дзвонив. Я не дзвонив до Рябчука цілих два місяці. Десь аж у листопаді, після народження Софійки, я зважився, бо я після її народження міг ще й не на таке зважитися. Тоді все й почалося. Але в житті завжди щось із чогось одного разу починається, правильно?

Абсолютно. І що цього разу?

Цього разу я дізнався, що зі мною все не так безнадійно, як я собі уявляв. Проблема полягала тільки в тому, що я повинен підготувати кілька своїх фоток. Виявляється, Рябчук уже все влаштував: по-перше, сам передрукував півтора десятка моїх віршів, по-друге, заслав їх до кількох редакцій. І всюди йому сказали, що нормально, тобто окей. Бракувало тільки моїх фоток. Я втратив дар мови і за першої ж нагоди помчав до нього у Львів. Ми засіли у тій самій захаращеній кімнаті з фрескою і пили м’ятний чай. За вікном сипало дощем і снігом, місто і світ занурювались у брудну кашу останньої осінньої ночі. При цьому з’ясувалося, що він вибрав аж ніяк не ті вірші, котрі сам я вважав найкращими, швидше навпаки. Крім того, він мокрого місця не лишив від моїх улюблених. Я не зміг його переконати ні в чому, але такий уже він був і, здається, таким лишився досьогодні. Мене то підкидало вгору, то жбурляло донизу — він цілком геніально вмів похвалити щось таке, на що я сам навіть уваги не звернув би, і так само геніально перекреслював усе, що я мав за свої великі відкриття і досягнення. Він наполягав на тому, що я мушу переписати добру половину своїх віршів. Я вперто відкидав цю ідею — поки сидів у нього. Я щось говорив про творчий екстаз, точніше, про неможливість пізнішого втручання у тексти, породжені творчим екстазом. Щойно я повернувся додому, вірші почали переписуватися ніби самі собою. Мене затягнуло. Мені сподобалось, я знайшов у цьому несподіваний кайф.

У чому полягало переписування?

Розумієш, він переставив мені перспективу. Це означає, що я повірив у реальність публікування. Тобто я сам почав чіплятися до власних рядків. Раніше такого не бувало, бо я задовільнявся тим, що задовільняло мене. Тепер же я звикав до іншої оптики. Можливо, цей вірш прочитає кілька тисяч людей. Або кілька десятків тисяч людей. Ішлося про те, щоб навчитися все це читати сторонніми очима. Тому він і переконував мене купити собі друкарську машинку — важливо було це побачити не написаним від руки і не власним почерком, а видрукуваним нічиїми, нейтральними літерами. Це стало для мене метафорою з прямою дією. А крім того, він увесь час підсовував мені інших. З першої половини 80-х усі почали говорити про нове покоління. Я не хотів би виглядати наївним і перебільшувати Рябчукової ролі в цій кристалізації, але мені здається, що він виявився принаймні геніальним зв’язковим. Принаймні для мене. Він завалював мене всім, що писали інші — Наталка, Буряк, Гера, Римарук, Маленький, Неборак — і в той же час завалював інших тим, що писав я. Це фантастично: ми всі знались один із одним уже тоді, коли ще жодного разу ніде не перетнулися. Він поєднував нас на відстані, був чарівником і контактером.

Ти, здається, згадував про те, що він висилав тобі грубезні листи до війська?

Так, це він. Листи з безліччю вирізок — вірші, вірші, вірші. Я ховав їх у нагрудних кишенях мого кітеля. Аж поки їх не робилося стільки, що не сховати. Тоді я переховував їх. Найкраще було переховувати в пам’яті. Я так часто перечитував ці послання, що знав їх напам’ять. Але я справді про це вже згадував. Приблизно за тиждень перед тим, як іти до війська, я востаннє побував у нього на Кавалерійській. Шкода, що він потім переїхав і туди вже неможливо повернутись. Як там цвіли дерева, слухай — гілки так і лізли просто у відчинене вікно! Цвіт осипався просто на книжки і газети, все пахло так пронизливо, що хотілося впасти і завмерти. Того дня це був один з раїв на землі, кінець квітня, сам знаєш, яким він буває. У мене перед військом усі рецептори загострилися, я навів абсолютну різкість в усьому. За три дні я виходив цикл «Етюди будівель», цілих сім віршів, усі слова з маленької і без розділових знаків, у тих віршах повно зеленого, мокрого, трав’яного і старих руїн. Я котив перед собою візок, і опалий цвіт з мокрих тротуарів налипав на колеса. Такі це були дні. Отже, востаннє на Кавалерійську я привіз рукопис під назвою «Каламар». Близько сотні моїх віршів, власноруч виправлених і віддрукованих на власній машинці. Я виконав усе, про що він просив і чого від мене добивався. Мені навіть вельми сподобалася ця нова гра — у видавання рукопису.

Чому «Кальмар»?

Не кальмар, а «Каламар». Таке собі вмістилище для чорнила і слів. Або сліз. Суміш сліз і чорнила і трохи сопель. Так мені захотілося: бароко та інші штучки. Дух спудейства і гультяйства. Мандрівні актори, астрологи, алхіміки, мартопляси, жонґлери. Зберегти це як назву було неможливо, але я впирався. Поки я служив, рукопис вискочив у видавничому плані під назвою «Повернення з майбутнього». Хто її вигадав, лишається нез’ясованим. Чому «Повернення з майбутнього»? Остаточну назву — «Небо і площі» — вигадали, здається, Буряк і Гера. У видавництві вони сиділи в сусідніх кабінетах і часто перегукувалися з-за стіни. Один гукнув небо і, другий відповів і площі. Якось так усе це склалося.

Це означає, що коли ти повернувся з війська, в тебе вийшла перша книжка?

Ні, де там! Відтоді минуло ще з десять місяців, я за той час укотре щось переписував і навіть дописував, а головним чином ховав ангелів.

????????

Вони вимагали, щоб я заховав подалі релігійну лексику. Передусім ангелів, які надто дразливо шурхотіли пір’ям ледь не в кожному з тих віршів. Я погрожував, що заберу