Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Смеркалося.

Поки розселилися, у сусідніх кімнатах уже точилися жваві розмови й дискусії між тими, хто прибув кількома годинами раніше.

Маючи бажання відразу перезнайомитися з невідомими йому молодими письменниками й побачити знайомих, Василь постукав до першої-ліпшої кімнати. Там запально дискутували про «можливості відродження української державности, розвій рідної мови, літератури»[330].

Молоді «інженери людських душ» сходилися на тому, що «настав час появи на Україні новітніх отаманів духовного поступу — Кобзарів, Каменярів»[331].

Дочекавшись, коли дискусія вщухне, Василь, ніби між іншим, кинув хлопцям:

— Про який народ ви говорите? Про яке відродження?.. Ледачі ми духом, затуркані, байдужі воли, що без ярем на шиї не годні себе й мислити! А щодо Шевченка і Франка… Не перебільшуйте й не плекайте ілюзій. Таких більше не буде…

У кімнаті запала моторошна тиша.

— Як?

— Хто то такий? — з острахом думала більшість, не зважуючись уголос сказати хоча б слово — раптом стукач — і водночас соромлячись власного страху.

Користуючись загальним заціпенінням, Стус, змірявши всіх хитрим поглядом, вийшов із кімнати.

Коли молоді письменники оговталися, вирішили провчити нахабу й завітали до припізнілого «гостя» зовсім не з мирними намірами. «Ми, — згадує Ігор Нижник, — хлопців п'ять-сім, не ввійшли — увірвалися до кімнати, де біля столу над якимись паперами схилився Стус. Його спокійний погляд зупинив нас біля дверей. Запала мовчанка… Відтак підвівся Василь…

—Ха-ха-ха! — наглим громом вдарив на голови наші його розлогий сміх. — Я сподівався, що ви так зреагуєте. Я радий…»[332] — для Василя це була щаслива мить розради.

«13.5.1963 р. Сьогодні виступили П'янов В. Я. і Богдан Горинь — 26-річний хлопчина зі львівського музею українського мистецтва — цікавиться психологією творчости. Враження од наради. Кращий виступ — Суркова (№ 9 „Вопросы литературы — анкети“). № 3, 62 — „Прапор“ — оповідання В. Шевчука.

Драч: мої взірці — Чюрльоніс, Курбузьє, Пікассо, Врубель.

Полянський з Костроми говорив Свєтлову, що хай московська кістка обросте російським м'ясом. Якийсь, пак, Яковлєв видав 200 збірок — дитячих по видавництвах.

Про боротьбу серед поетів, затоплення московського корабля, і — не було б утрати — пустити провінціальні каравели — „втрата Москви не є втрата Росії“.

Цікавіші з українських молодих прозаїків — Анатолій Таран (Львів) і Валерій Шевчук. Таран — курсант Львівського військово-політичного училища. Його вірш (??) „Сповідь перед матір'ю і світом“. Готується його збірка у львівському видавництві „Я мільярдер“[333].

Куравська — з Буковини — щира, але слабша за Тарана.

У Польщі вийшла „Алхемія слова“ Парандовського — про творчу лабораторію багатьох авторів. Киргизький поет Омар Султанов цікавий — говорив про популярність Уїтмена серед них. Уже те, що їх —„нацменів“ цікавить майже все те, що цікавить нас — знаменне.

Драч стає богом — О. Сурков про нього — як про „такого же таланливого, как Вознесенский“. Богдан [Горинь] ставить Драча вище за будь-кого. Володя Сорока — про єгипетську скульптуру — як найбільше досягнення. Югославський скульптор-монументаліст —…

Обговорено уже погані вірші Валентина Грабовського, слабкі вірші Михайла Палатюка, дещо кращі — Валерія Гревцова — з Києва.

П'янов: про нівхів — їх 4 тисячі чоловік. Цікавий їх перший поет-початківець Сангі. Всього 177 делегатів.

Пуста доповідь М. Рыленкова.

Артемій Амвросієвич Москаленко виступив. Це було цікаво. Стара вже людина, з металічним ротом, у вишиваній сорочці, яка сиділа на ньому якось збоку, якось непевно. Він на гостинах сідає скраєчку. Він і почав так: „Партія і уряд завжди…“ Потім — шукаючи контакту — став „фосфорично“ посміхатись, з нечистим блиском очей — чи сором'язливих, чи грішних. Усмішка й погляди його примушують витиратись. Трохи оговтавшись, він підняв куценькі крилечка і почав тріпотіти ними: я полечу, я полечу! А ми бачили, що і не полетить, і що його крик то…

Дузь[334] знайшов 40 невідомих творів Довженка, писаних у Берліні. Знайдено 217 карикатур Сашка. Готується 8-томове видання Вишні, яке може розповнитись до томів десяти. Перші три — в цьому році, чотири — наступного.

15.5.1963 р. Дузь читав цікаву, кажуть, лекцію про сатиру в українській літературі радянській.

Потім — читав лекцію Б. Буряк. Вчора ввечері Володя[335] почав ліпити. Я боявся — бо з мене знімали шкіру, оголювали, а я ховався і не знав, де сховатися від очей — жорстоких — скульптора. Отож — тема натурщика. Тема віддачі мистецтву з радістю і страхом. Потім його розповідь — як би він зробив би людський крик: зведений криком рот і піднесена, витягнена з плеча рука з розчепіреними до болю пальцями. І потім цей крик прийшов до мене — у сні. Я „химерив“ розпачно, а над головою (я лежав на землі), нависаючий гуркотливий з неба, з безодні крик матері. Стельмах писав смерть Марти і боявся залишатися сам у кімнаті. Від крику я прокинувся. Це роздягання? Це оголення? Це втрата і якесь інше — конденсоване своєю новизною — роздарування себе?

Федін: 2 % — з життя, а 98 % — вигадка. Це він говорив про свої твори. Очі, немов росинки, затуманені світлом, зволожені криком сонця (воно гряде!), очі вбирають вологою, оквітчення квіток вбирають і переповнюються світом, мов очі — сльозою. Вони бубнявіють на сонці, проростають райдугою?; росинка — око землі — вбирає добрим райдужним оком день.

Айвазовский дивився на тихе, полите спокійним сонцем море і малював море в бурю — море, яке він 26 років тому бачив у Єгипті.

Легко читається з глибокими філософськими проекціями Ейнштейн, „Еволюція фізики“ і психологічна річ У. Росс Эшби, „Конструкция мозга“, М., Инлит, 1962.

В 10-у симфонію, котру Бетговен не написав, він бачив виконуваною на великій площі, де замість барабанів мають звучати гармати. Глухий — і велич.

Буряк каже, я знаю, що деякі письменники не бачили, не чули тих балетів, опер, на які ходять їхні герої: „Я встановив кілька випадків“.

Треба взяти собі за правило — не розхлюпувати [себе] в тих деклараціях, які виносять на своїх гривах кров із самого серця. Це — заради економії. Заради того, збереженого для чогось іншого, більш суттєвого.

Повість Сірого Анатолія[336] „Слід з позолотою“ — каже Буряк — на вищому рівні, аніж зроблене багатьма авторами друкованими. Але, пак, багато кримінальних [мотивів]. І цілина — то напівтюрма, але рвуться рвати зорі. Цитата до повісті його так збентежила