Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

Гадаю, що Гендрік Гамел вважав за краще стояти осторонь і грати свою роль непомітно. Він спокійно розважив собі, що вся небезпека була на мені — якщо мені пощастить, то пощастить і йому, а якби я загинув, то він міг би викрутитись, як той тхір. Я певен, що він міркував саме так, проте, як потім ви побачите, його й це не врятувало.

— Ти тільки допомагай мені, — казав я Кімові, — і все, що захочеш, буде твоє. Чого ти хочеш?

— Я хотів би командувати пхеньянськими Ловцями Тигрів і бути начальником палацової варти, — сказав він.

— Почекай трохи, й будеш… Я тобі обіцяю.

Я не думав про те, як я здійсню свою обіцянку. Той, хто нічого не має, може щедро обдаровувати весь світ. У мене, звісно, нічого не було, однак я обіцяв Кімові посаду начальника палацової варти. І найцікавіше те, що я виконав свою обіцянку. Кіма призначили начальником Тигрових Ловців, хоч це й призвело його до сумного кінця.

Як я вже казав, інтриги та всілякі плани я склав на Гамела та Юнсана. Обоє вони любили політику, а з мене був простий собі хлопець, та ще й коханець, і, мабуть, я проводив свій час веселіше, ніж вони свій. Уявіть собі тільки: простий матрос, що бував у бувальцях, вічно бадьорий і безжурний, не задумуючись ні над минулим, ні над майбутнім, він бавиться й обідає з монархами, і його вважають за коханця принцеси, а такі голови, як Гамелова та Юнсанова, складають для нього широкі плани і здійснюють їх.

Не один раз Юнсанові спадало на думку, що хтось стоїть за моїми плечима. Він вивідував у Гамела, але той незмінно вдавав із себе тупого невільника, якого державні справи й політика цікавлять у тисячу разів менше, ніж моє здоров'я й вигоди, а випивки з Тайвуном бентежать найдужче. Принцеса Ом, здасться, вгадувала істину, але тримала її при собі. Їй не треба було мого розуму. Гамел слушно запевняв, що їй потрібні тільки мій воловий карк та жовтий чуб.

Минули вже сторіччя, відколи принцеса Ом обернулася в тлін, але я й тепер не можу оповісти про деякі речі, що були між нами. Вона була така, що від свого не відступалася, я — теж не інакший, а коли чоловік і жінка прагнуть одне одного, то нехай летять голови, гинуть держави — все одно вони залишаться вкупі.

Прийшов час, коли постало питання про наш шлюб. Почалося з перешептів між євнухами й служницями у темних кутках, а в палаці перешепти доходять з кухонь аж до трону. Незабаром збилася ціла буча. У палаці було ніби серце країни, і коли воно починало стукати нерівно, тремтіла ціла Чосон. І таки було їй від чого тремтіти. Наш шлюб просто приголомшив Чон Мон Джу, і він став одчайдушно боротися проти нього, але Юнсан був готовий дати відсіч. Чон Мон Джу намовив половину всіх жерців в провінціях, і вони довгою, на цілу милю, процесією підійшли до палацової брами й до смерті налякали імператора.

Юнсан, проте, стояв непохитний, як скеля. За ним була друга половина жерців у провінціях, разом з усіма жерцями великих міст, як от Кейдзо, Фузан, Сонгдо, Пхеньян, Ченамио й Чемульпо. А щодо імператора, то принцеса Ом та Юнсан зуміли привернути його на свій бік. Потім вона призналась мені, що вдалася до сліз, істерики та погроз скандалом, який міг би похитнути навіть самий трон. А на довершення всього, вибравши відповідний психологічний момент, Юнсан приготував для імператора зовсім нові розваги, придумані ще здавна.

— Тобі треба відпустити собі волосся на шлюбний вузол, — попередив якось мене Юнсан, і в суворих очах його щось спалахнуло таке, від чого він здався мені враз далеко людянішим і лагіднішим, ніж завше.

Але принцесі не личило віддаватися за матроса, хоча б він і претендував належати до стародавнього роду Коріу, якщо він не має ні влади, ні будь-яких ознак свого високого походження.

Отже, оголосили імператорський декрет про те, що я принц Коріу. Незабаром після цього одному губернаторові п'ятьох провінцій, прихильникові Чон Мон Джу, хтось перебив кістки й відрубав голову, а мене призначено губернатором сімох провінцій давнього Коріу. У Чосоні число сім — магічне, тим-то для мене до п'ятьох провінцій додали ще дві, забравши їх від інших прибічників Чон Мон Джу.

Боже мій! Простий собі матрос… І його відрядили Мандаринським шляхом на північ у супроводі п'ятисот людей почту й солдатів! Він став губернатором семи провінцій. Його чекало п'ятдесятитисячне військо. Життя, смерть, тортури — усе було в його руках. У нього була скарбниця й скарбник, не кажучи вже про цілий полк писарів і тисячу збирачів податків, що видирали в селян останній гріш.

Мої провінції лежали на півночі країни, на кордоні з теперішньою Маньчжурією, що тоді звалася Гонду, або Червоні Голови. Жили там дикі кочівники, що деколи цілими хмарами переходили Ялу і, як та сарана, вкривали всю північну частину Чосону. Поговорювали, наче серед них було дуже поширене людожерство. Я з досвіду знав одне, що вони страшні в бою і їх дуже важко перемогти.

То був буремний рік. У Кейдзо принцеса Ом та Юнсан намагалися остаточно знищити Чон Мон Джу, а я на півночі завойовував собі славу. Звісно, за плечима в мене стояв Гендрік Гамел, але для сторонніх я був головна дійова особа. Через мене він вимуштрував солдатів, познайомив їх із стратегією Червоних Голів. Війна була жорстока й тривала майже цілий рік, але внаслідок її на північному кордоні настав мир і на нашому боці Ялу не лишилось жодної Червоної Голови, крім мертвих.

Не знаю, чи записано на сторінках західної історії цей напад. Якщо записано, то можна визначити дату тих подій, про які я пишу. Хоч є й інший спосіб. Треба знати, коли Гідейосі був японським сегуном[35]. Я чув про два напади Гідейосі років з п'ятдесят тому. Він добрався тоді до самого серця країни, пройшовши від Фузана на півдні до Пхеньяна на півночі; це він відсилав у Японію силу-силенну бочок з посоленими вухами й носами корейців, полеглих у бою. Я сам чув розповіді старих людей, що бачили ті бої на власні очі і випадком тільки врятували свої вуха й носи.

Але вернімося в Кейдзо, до принцеси Ом. О, що це була за жінка! Хто вже й знає, коли не я! Вона була мені