Читати книгу - "Габрієла"

— Ну, ви перебільшуєте, друже. Звідки вам це відомо?..

Прийшов Мундіньйо Фалкан з полковником Рібейріньйо, вони підсіли до Капітана.

— А Доктор?

— Він же не ходить до кабаре. Його й на налигачі сюди не затягнеш.

Ньо-Гало підійшов до Насіба:

— Поступились дівчиною Езекієлу?

— Хочу сьогодні виспатись.

— А я піду до Зілди. Кажуть, там з'явилося дівчисько із Пернамбуко, апетитна пташечка. — Він прицмокнув язиком. — Може, вона завітає сюди…

— Чи не з косами, бува?

— Еге ж, і з товстим задом…

— Вона в «Тріаноні». Вона там щовечора… — сказав Тоніко. — Їй симпатизує полковник Мелк, це він привіз її з Баїйї.

— Сьогодні полковник рушив на фазенду. Я бачив, як він відпливав, — повідомив Насіб. — Наймав робітників на невільницькому ринку.

— Тоді я піду в «Тріанон»…

— До виступу танцівниці?

— Ні, одразу після виступу.

«Батаклан» і «Тріанон» були відомими на увесь Ільєус кабаре. Їх відвідували експортери, фазендейро, крамарі, а також представники крупних фірм, що приїздили до міста у справах. Але на околицях міста були інші кабаре, туди приходили портові робітники, наймити з плантацій, найдешевші жінки. Там усе робилося відкрито, бо інакше ніхто кабаре не відвідував би.

Невеличкий оркестр грав танець. Тоніко пішов запрошувати якусь даму. Ньо-Гало поглядав на годинника, настав час виходу танцівниці, і він виявляв нетерпіння, йому кортіло швидше вирушити в «Тріанон» подивитися на цю дівчину з косами, утриманку полковника Мелка. Була вже майже перша година ночі, коли оркестр замовк, світло погасили. Залишилися запаленими лише невеличкі сині лампи, з ігорної зали прийшло чимало людей, більшість розмістилася за столиками, деякі залишилися стояти біля вхідних дверей. Анабела вийшла з-за куліс з величезними віялами в обох руках. Цими віялами вона затулялася, залишаючи неприкритою то одну, то другу частину тіла.

Принц у смокінгу затарабанив на роялі. Анабела танцювала посеред зали, усміхалась до присутніх. Вона мала успіх. Полковник Рібейріньйо волав «біс» і аплодував стоячи. Засвітилися вогні, Анабела подякувала за аплодисменти; вона була одягнена в трико тілесного кольору.

— От неподобство… Ми ж думали, що бачимо тіло, а виявляється, це лише трико… — обурився Ньо-Гало.

Вона вийшла під аплодисменти і повернулася тільки за кілька хвилин для виступу в іншому, ще сенсаційнішому номері. Анабела була закутана в різнобарвні вуалі, які, за словами Мундіньйо, мали спасти одна за одною. І, коли незабаром упало останнє покривало і знову засвітилося світло, всі побачили її майже оголене худорляве і струнке тіло, на якому залишився тільки крихітний трикутник та червона стрічка, що обвивала її невеличкі перса. Публіка гриміла хором «біс». Анабела вийшла із зали, пробігши поміж столиками. Полковник Рібейріньйо замовив шампанське.

— Оце справжній номер… — вигукнув навіть Ньо-Гало.

Анабела і принц підсіли за столик Мундіньйо Фалкана.

«Розраховуюсь я», — сказав Рібейріньйо. Знову заграв оркестр, Езекієл Прадо потягнув танцювати Різолету, але спіткнувшися, упав на стільці. Насіб вирішив іти додому. Лише Тоніко Бастос, не спускаючи очей з Анабели, пересів до столика Мундіньйо. Ньо-Гало зник. Танцівниця усміхнулася і підняла келих з шампанським.

— За здоров'я всіх присутніх! За прогрес Ільєуса! — їй зааплодували. Ті, що сиділи за сусідніми столиками, поглядали на них із заздрістю. Багато відвідувачів знову пішло до ігорної зали. Насіб спустився сходами вниз і вийшов на вулицю.

Він ішов сонним містом. В будинку Маурісіо Каїреса ще горіло світло. Мабуть, вивчає справу Жезуїньйо, готує матеріали для захисту, подумав Насіб, згадавши обурене патякання адвоката в барі. Але з-за напіввідчиненого вікна долинув грайливий жіночий сміх і загубився на сонній вулиці. Казали, що вдівець ночами водить до себе негритяночок з пагорба. І все ж Насіб не міг уявити, що в цю мить юрист, можливо з чисто професійною цікавістю, вимагав, щоб дівчисько з Уньану, шепелява, перелякана мулаточка, лягла в постіль в чорних паперових панчохах…

— Чого тільки в світі не буває…— хихотіла дівчина, показуючи при цьому гнилі, рідкі зуби.

Насіб відчував утому після важкого дня. Йому, нарешті вдалося довідатись, чому Мундіньйо так часто приходить і так швидко зникає, чому він перешіптується з Капітаном і Доктором, проводить потаємні розмови з Кловісом. Їхні маневри націлені на гавань. Насіб збагнув це, почувши уривки окремих їхніх фраз. Виходячи з того, що вони говорили, незабаром мав прибути інженер, а згодом землечерпалки та буксири. Нехай це не всім до смаку, але великі іноземні кораблі заходитимуть в порт і забиратимуть какао, експортом займатиметься безпосередньо Ільєус. А кому це могло не сподобатись? Чи не означає такий крок початку війни проти Бастосів, проти полковника Раміро? Капітан завжди прагнув стати верховодою місцевої політики. Але він не був фазендейро, і в нього бракувало коштів для подібних справ. Тепер стає зрозумілою його дружба з Мундіньйо Фалканом, насуваються серйозні випробування. Полковник Раміро, незважаючи на свій вік, не такий, щоб сидіти склавши руки, він не здасться без боротьби. Насібові не хотілося встрявати у цю історію. Він був другом для них усіх: і Мундіньйо, і полковника, і Капітана, і Тоніко Бастоса. Власнику бару нема чого втручатися в політику. Це обіцяє лише збитки, це ще небезпечніше, аніж зв'язок із заміжньою жінкою.

Сіньязінья і Осмундо вже не побачать буксирів і землечерпалок, що поглиблюватимуть вхід до гавані. Не побачать вони також бурхливого прогресу, про який розповідав Мундіньйо. Такий уже цей світ, зітканий із радощів і смутку.

Насіб обминув церкву і почав повільно підніматися крутосхилом. Невже ж Тоніко Бастос бував у Сіньязіньї? Чи він просто прибрехав, щоб похизуватися перед Насібом? Ньо-Гало стверджує, що Тоніко зухвало бреше. Він, як заведено, не зв'язується з одруженими жінками. Полюбовниці — інша справа: тут він з чоловіком не рахується. Везунчик. Завжди зі смаком одягнений, чуб з легкою сивизною, вкрадливий голос. Насібові хотілося бути таким, як Тоніко, — щоб жінки задивлялися на нього з пристрастю і бурхливо ревнували. Йому хотілося, щоб його шалено хали, так, як кохає Тоніко Лідія, дружина полковника Нікодемоса. Вона посилала до Тоніко листи, бігала вулицями, аби з ним побачитись, сохла по ньому, а він не звертав на неї уваги. Заради нього Лідія постійно ризикувала своїм становищем, заради одного його погляду, одного слова. Тоніко не погребує жодною утриманкою, окрім Глорії, і всі знають чому. Але з одруженими жінками, наскільки про це було відомо Насібові, він у стосунки не заходив.

Захекавшись після крутої дороги, Насіб всунув ключа в замкову щілину. Вітальня виявилася освітленою. Чи не злодії, бува? А може, нова служниця забула вимкнути світло?

Він тихенько увійшов і побачив, що вона спить на стільці. Розкішні, довгі коси дівчини хвилями спадали на плечі. Помиті і розчесані,