Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— Його я б точно впізнав, — пробурмотів Луїс.

— Будь ласка, любий, спробуй зрозуміти. Спробуй бути добрішим… Тобі ж їхня увага не завдасть жодної шкоди.

Луїс довго на неї дивився і нарешті сказав:

— Завдасть. Навіть якщо не має того на меті, завдасть.

Вона вже відкрила рота, аби йому заперечити, та раптом з кімнати Еллі почувся крик:

— Татку! Мамо! Хто-небудь!

Рейчел уже піднялася, та Луїс посадив її назад:

— Побудь з Ґейджем. Я сходжу, — здається, він знав, у чому річ. Але ж він вигнав кота на вулицю, хай йому грець. Коли Еллі пішла спати, він піймав тварюку на кухні і викинув на вулицю. Він не хотів, щоб кіт спав з нею. Ніколи. Дивні думки про хвороби, пересипані спогадами про похоронний зал дядька Карла, навідували його, коли він уявляв Черча на ліжку Еллі.

Вона зрозуміє, що з котом щось не так і що він не такий. Як раніше.

Він вигнав кота надвір, але той повернувся. Напівсонна Еллі сиділа на ліжку, а Черч влігся на ковдрі, розпливаючись темною тінню. Його широко розплющені очі тупо блимали на світлі.

— Татку, викинь його, — Еллі майже стогнала. — Від нього так смердить.

— Тссс, Еллі, засинай, — сказав Луїс, вражений спокоєм у своєму голосі. Це нагадало йому ранок після того випадку лунатизму, коли помер Паскоу. Після прибуття в лазарет він одразу ж побіг у ванну — глянути в дзеркало, щоб побачити, як жахливо виглядає. Та виглядав він дуже навіть непогано. Тоді йому стало цікаво, скільки ж людей ходить навколо так — зі спокоєм на обличчі і жахливими секретами всередині.

Але ж це не секрет, чорт забирай! Це ж просто кіт!

Та Еллі мала рацію. Він огидно тхнув.

Луїс виніс кота з кімнати, намагаючись дихати через рот. Бувають же й гірші запахи: наприклад, лайно. Якось із місяць тому чистили каналізаційний відстійник. Джад тоді сказав: «Не Шанель номер п’ять, еге ж, Луїсе?» Або сморід гнійної рани — те, що доктор Брасерман називав «присмалена плоть», — був же ще гіршим. Та навіть запах з каталітичного конвертера «Цівіка» був куди бридкішим.

Проте запах від кота був якимось особливо відразливим. І як же цей шолудивий котяра продерся всередину? Луїс же виганяв його раніше — вимів мітлою, — коли вся родина була вже нагорі. Зараз він тримав його на руках уперше за весь тиждень. Кіт гаряче розпливався, як липка зараза, і Луїс подумки поцікавився: «Крізь яку шпарину ти проліз, виродку?»

Раптом йому пригадався той далекий сон — Паскоу просто проходить крізь двері між кухнею та гаражем. Може, й не було ніякої шпарини? Воже, воно просто прослизнуло крізь двері, як примара?

— Дурниці, — гучно прошепотів він трохи осиплим голосом.

Раптом Луїсові здалося, що кіт зараз почне вириватися у нього з рук і подряпає його.

Та Черч лежав непорушно, випромінюючи те бридке тепло і нудотний сморід, і дивився на Луїса так, неначе міг прочитати думки.

Крід відчинив двері і грубо штурхнув кота в гараж.

— Уперед, — сказав він. — Іди і вбий ще одну мишу.

Черч незграбно приземлився, вдарившись лапами об підлогу. Він кинув на Луїса огидний, повний ненависті погляд зелених очей. А потім пішов, похитуючись, наче п’яний.

«О Боже, Джаде, краще б ти мовчав», — подумав Луїс. Він підійшов до раковини і ретельно вимив руки, неначе перед операцією. «Ти робиш це тому, бо воно тримає тебе. Потім вигадуєш якісь причини… Тобі навіть здається, що це хороші причини…Та варто тобі хоч раз там побувати, і ти вже належиш сьому місцю… І ти готовий вигадувати найправедніші в світі причини, аби знову піти туди…»

Ні, він не міг звинувачувати Джада. Він пішов туди за власною волею, тож не міг звинувачувати Джада.

Луїс закрутив кран і взявся витирати руки. Раптом чоловік завмер і втупився поглядом у шматочок ночі за кухонним вікном.

«Чи означає це, що це місце тепер моє? І моє також?

Ні. Ні, якщо я сам цього не хочу».

Він повісив рушник і пішов нагору.

Рейчел уже була в ліжку з натягнутою до підборіддя ковдрою. Ґейдж лежав біля неї. Дружина кинула на нього винуватий погляд:

— Ти не проти, любий? Тільки сьогодні. Мені буде спокійніше, якщо малий буде біля мене. У нього такий жар.

— Звісно, — відповів Луїс. — Усе гаразд. Я постелю собі на дивані внизу.

— Ти справді не проти?

— Ні. Ґейджу від цього погіршає, а ти заспокоїшся, — він замовк, а потім посміхнувся. — Правда, ти підхопиш вірус. Майже гарантовано. Ти не передумала?

Вона посміхнулася у відповідь і заперечно похитала головою.

— А чого Еллі галасувала?

— Черч. Вона хотіла викинути його.

— Еллі хотіла викинути Черча?! Оце так номер.

— Ага, — погодився Луїс і додав: — Вона казала, що від нього тхне. Якщо чесно, так воно й було. Думаю, він вскочив у купу чогось смердючого.

— Прикро, — сказала Рейчел, умощуючись на своєму боці ліжка. — Мені здавалося, що Еллі сумувала за Черчем не менше, ніж за тобою.

— Угу, — мугикнув Луїс. Він нахилився до неї і ніжно поцілував. — Засинай, Рейчел.

— Я кохаю тебе, Лу. І я рада, що повернулася. Вибач за диван.

— Усе гаразд, — запевнив Луїс і вимкнув світло.

Внизу він розклав диван, дістав подушки і намагався морально приготуватися до ночі незабутнього відчуття дротів і пружин під тонким матрацом. Зате на дивані хоча б були простирадла. Луїс дістав дві ковдри з верхньої полиці над комірчиною і поклав їх на ліжко. Він уже почав був роздягатися, та раптом зупинився.

«Думаєш, Черч знову проникнув усередину? Пройдись і перевір. Ти казав Рейчел, це не зашкодить, а може, навпаки, допоможе. Перевір усі двері».

Він ретельно оглянув весь перший поверх, перевірив усі замки на вікнах і дверях. Та Черча ніде не було.

— Спробуй тепер зайти, клятий котиську! — прошипів Луїс. І подумки побажав йому відморозити собі яйця. Правда, їх у Черча і так уже не було.

Крід вимкнув світло і ліг на диван. Пружини миттєво врізалися в його спину, і він уже уявляв, як з півночі крутитиметься, щоб заснути. Врешті-решт він таки занурився у сон, попри абсолютно незручний диван. Йому здалося, що він прокинувся знову на індіанському могильнику за «Кладвишчем домажніх тварин». Цього разу він був сам. Він власноруч убив Черча і чомусь вирішив удруге його воскресити. Бог знає, чому він таке надумав, — сам Луїс не знав. Цього разу він закопав Черча глибше, аби той не міг так легко