read-books.club » Сучасна проза » Маріупольський процес 📚 - Українською

Читати книгу - "Маріупольський процес"

123
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Маріупольський процес" автора Галина Костянтинівна Вдовіченко. Жанр книги: Сучасна проза / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 48 49 50 ... 61
Перейти на сторінку:
сказав?!

Корнет торкається файки, випускає у повітря ароматну хмарку – і йде назустріч побажанням слухачів:

когда я п’ян а п’ян всігда я

нічто мєня нє устрашит

на ранок правда дуже страшно

зато під вечір снова нєт!

– Ти впевнений, що це не ти писав? – запитав Роман.

– Не впевнений… – подумавши, відповів Корнет.

Море вихитувало їх на своїх хвилях, сонячні зайчики вигравали на поверхні води. І Лектор зі свого кута читав їм чергову лекцію. Про море, і хвилі, і сонячні полиски на воді, усе це, звичайно, доведеться колись залишити. Але це буде ще не скоро. Бо у кожного з них ще є важливі справи. Вони ще мають дещо зробити. Потім, коли війна закінчиться.

Якась вагома думка не дає Роману остаточно зісковзнути у теплий морок. Яка?

Ї-їхали козаки…

Вода!

Треба набрати води, бо завтра зранку ніхто не зможе піти до колодязя. Поки темно, треба йти.

Роман робить над собою титанічне зусилля й підводить голову. Хлопці сплять. Великі босі ступні Лома стоять на підлозі. Він таки вибрався на своє місце, заснув на вузькому дивані горілиць у незручній позі, наче хотів встати, а тоді передумав. Корнет сопе у складені на столі руки, він ризикує від будь-якого необережного відруху гепнутися на долівку.

Роман піднімає ноги Лома – важкезні! – й вкладає їх на круглий валик, вони випирають за межі дивану, як два весла з човна. Корнета він обережно стягує додолу, накриває якоюсь шматою і, підхопивши відро, виходить на ґанок.

Цей тихий передвранішний час міг би видатися неймовірно прекрасним, як і край неба кольору недоспілих абрикосів, але у голові шумить, ще й гидко нудить. Роман ледве встигає збігти з ґанку до лопухів. Його вивертає, він намагається робити усе беззвучно, але йому це не дуже вдається. Урешті він обтирає губи й роззирається. Тиша.

Шурхотить трава під ногами, коли він обережно суне до колодязя. Рипить корба, він притримує вологий ланцюг, щоб пригасити звук, витягує повне відро, бачить дірку збоку біля ручки. Переливає воду, схожу зараз на ртуть, в інше відро, те, з яким прийшов. Намагається лити по стінці, щоб вода не так дзвеніла. Жадібно п’є, ставши на коліна, обпалюючи горло холодом. Крижана вода, повні долоні крижаної води, він занурює в неї обличчя і стогне від насолоди. Тоді, тихо ступаючи, повертається до хати й накидає на двері гачок. У виповненій диханням кімнаті у дальньому куті лежать на підлозі автомати, викладені рядочком, а на столі стоїть склянка вина, накрита скибкою хліба.

10

Зранку їх будять мотори ЗІЛів на дорозі – з вікна, що виходить на вулицю, у шпарину між гардинами можна бачити, як кілька вантажівок проїжджають через село на захід.

Жінка приходить не раніше як за годину. Кидає погляд на автомати і на порожній «бутильок». Цигарки, каже, принести не можу, у мене ніхто не курить… А це пиріжки з жерделями. Знаєте, що таке жерделі?

– Абіжаєте, тьотінька, – відповідає Лом і тягне руку до пиріжків.

Сьогодні ще нікуди не потикайтеся, попереджає жінка, тут сьогодні знову якийсь рух. Її розпитують, що тут є поблизу і як пройти туди, куди їм треба. Її пояснення мало що дають. Вона нічого до ладу не знає, та й ситуація змінюється щоразу, а приблизний напрямок їм відомий і без її підказок.

Цілий день просиділи в хаті, спали, стиха перемовлялися. Після обіду затрусилося-задзеленчало скло у вікнах – вулицею йшли танки.

Вирішили виходити завтра на світанку. Вода, хліб, сало є.

– Ця жінка, мабуть, симпатизує нам… – озвався нарешті мовчазний Валентин. – Вона за нас.

– Вона ні за кого, – заперечив Роман. – Вона своїх доньок береже.

– Говорила тобі щось?

– Ні, просто знаю.

– Як знаєш?

– Просто знаю, і все.

І Роман розповів їм про генерала, батька тієї дівчини з позашляховиком, що вони його називають «Ліка», та про трьох доньок цієї жінки з пиріжками – вона труситься за своїх дівчат. Це, сказав, після контузії зі мною таке сталося. От запитайте у цієї жінки, як звуть її дітей, переконаєтеся, що їх справді три й усі дівчата. Перевірте, якщо думаєте, що брешу.

– Я по-іншому перевірю, – підхопився Корнет. – На собі перевірю. Чому я тут, скажи. Чому я пішов добровольцем, яка причина?

– Хіба не одна й та ж в усіх? – подав голос Лом.

– Може, й одна. Принаймні зараз – так. Але спочатку, чому я пішов на фронт спочатку? Зараз нам Француз усе пояснить. Як там треба – в очі подивитися? Давай, дивись.

Він став проти Романа, іронічно й насмішкувато розтягнув губи у посмішці.

Роман підвівся.

– Яке питання?… – очі в очі. – Чому ти записався добровольцем, так?

– Саме так!

Кілька секунд тривала мовчанка. Вони наче грали у гру «хто кого передивиться, не змигнувши».

– Але ж у тебе й мордяка! – зробив зауваження Корнет. – Цей шрам на все життя залишиться, щоб ти знав.

Роман торкнувся розсіченої брови, провів пальцями вгору-вниз через усе обличчя, наче інспектуючи довжину порізу.

– Ти тікав від боргів, і ти заплутався між двома жінками, – видихнув і сів. Він не відчував жодного тріумфу. Лише був певен, що сказав правду, і йому було тоскно від свого обтяжливого дару заглядати людям в душу.

Корнет залишився стовбичити посеред кімнати. Його посмішка затремтіла й сповзла з обличчя.

– Слухай, – сказав він.

Тоді напився з відра, обтер краплі з підборіддя.

– Слухай… Ми після війни заживемо, точно тобі кажу! Я буду твоїм імпресаріо. Ми щось придумаємо. Кабінет психологічної допомоги там… Нишпорки за невірними дружинами – а чого? Виступи у цирку… Не знаю, що саме. Треба подумати. Це ж подарунок долі! Війна в тобі відкрила прихований талант, по ходу! Треба ним вміло скористатися. Ти сам не зможеш! Без мене ти не зможеш реалізувати свої можливості й поставити свій дар на службу людству, а особливо друзям і собі. Чуєш?

– А як поставите… на службу людству – одразу до мене, на гастролі. До Луцька, – підохочує Лом. Корнет на нього витріщається: які ще гастролі? – У мене, – пояснює Лом, – у моєму ресторанчику «Батальйон». Я зі своєю Оксаною готую їжу, ви виступаєте. Відвідувачі заздалегідь резервують столики…

Лом знову ремонтує свої кросівки, намотує на них останні метри скотчу. Якщо, каже, ми за два найближчі дні не вийдемо до своїх, доведеться чалапати босим.

11

Вони вийшли удосвіта, у передранковий туман, що лежав пасмами в улоговинах, допомагаючи триматися непомітними. Біля благенького гайочка Роман озирнувся на крайню хату, що була їм

1 ... 48 49 50 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маріупольський процес», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маріупольський процес"