Читати книгу - "Втрата"

— Ти знаєш, як я до цього ставлюся.

— Та знаю. Але ж вона все одно…

— Мені байдуже, — сказала вона.

— Гаразд, мамо, — мовив він, — Я більше так не робитиму.

Розділ двадцять другий

Людей, запрошених на похорон, було небагато.

Крім Патрисії Бідж, матері Синтії, в Тес не було ні братів, ні сестер. Їхні батьки, звісно, давно померли. Тес, хоч і була протягом короткого часу одружена, ніколи не мала власних дітей, і не було сенсу шукати її колишнього чоловіка. Він усе одно не з’явився б, а Тес не захотіла б бачити на своєму похороні того сучого сина.

Тес не підтримувала близьких стосунків із людьми з департаменту доріг, у якому вона працювала, перед тим як вийти на пенсію. Як не раз казала Тес, у неї там не було друзів. Колеги не вельми поділяли її ліберальні погляди. Вона належала до клубу гравців у бридж, але Синтія не знала нікого з членів, тож і там не було кому надсилати запрошення.

Власне, нам і не було потреби повідомляти кожному про похорон. Смерть Тес Берман стала однією з головних новин.

Були інтерв’ю з іншими людьми, які жили на її вулиці, що межувала з лісом, ніхто з них, до речі, не помітив нічого незвичайного по сусідству в ті години, які передували смерті Тес.

— Ця смерть справді викликає подив, — сказав один із жителів вулиці перед телекамерою.

— Нічого схожого в нас досі не було, — підтвердив інший.

— Ми тепер докладемо всіх зусиль, щоб надійно замикати двері та вікна наших будинків на ніч, — додав ще хтось.

Мабуть, якби Тес заколов один із її колишніх чоловіків або покинутий коханець, сусіди не відчули б такої тривоги. Але поліція заявила, що вони не мають уявлення, хто це зробив, нічого їм не відомо і про мотив. І підозрюваних теж немає.

Не було жодних ознак насильницького проникнення в дім. Жодних слідів боротьби, крім того, що стіл на кухні був трохи зсунутий, а один стілець — перекинутий. Було схоже, що вбивця Тес зробив свою справу швидко. Тес чинила опір не більш як протягом однієї секунди чи десь так, рівно стільки, щоб примусити свого нападника зачепити стіл і перекинути стілець. Потім ніж увійшов їй у тіло, і вона вмить померла.

Її тіло, як повідомила поліція, лежало на підлозі протягом двадцяти чотирьох годин.

Я подумав про всі ті справи, які ми робили, коли Тес уже лежала мертва в калюжі власної крові. Ми готувалися лягти в ліжко, спали, прокидалися, чистили зуби, слухали ранкові вісті по радіо, вирушали на роботу, обідали, жили своїм звичним життям протягом цілого дня, тоді як Тес уже не жила.

Думати про це було надто тяжко.

Коли я примусив себе облишити ці думки, мій розум перейшов на не менш тривожні теми. Хто це зробив? Навіщо? Чи стала Тес жертвою якогось випадкового нападника, чи її вбивство мало щось спільне із Синтією та з попередженням, висловленим у листі, надісланому багато років тому.

Куди поділася візитівка Дентона Ейбеґнела? Може, Тес не пришпилила її до дошки, як повідомила мені? Може, вона вирішила, що більше нічого не пригадає, а тому викликати його не буде потреби, а отже, зняла його візитівку з дошки і кинула її у сміттєвий кошик?

Наступного ранку, розтривожений цими та іншими запитаннями, я знайшов візитівку, яку Ейбеґнел залишив нам, і набрав номер його мобільника.

Відповів провайдер і запропонував мені залишити повідомлення, сказавши, що телефон Ейбеґнела вимкнений.

Тоді я зателефонував йому додому. Відповів жіночий голос.

— Містер Ейбеґнел удома?

— Хто телефонує?

— Це місіс Ейбеґнел?

— Хто це, скажіть, будь ласка.

— Це Тері Арчер.

— Містер Арчер! — сказала вона, і в її голосі мені вчулися нотки паніки. — Я саме збиралася зателефонувати вам!

— Місіс Ейбеґнел, мені справді треба негайно поговорити з вашим чоловіком. Можливо, з поліції вже телефонували йому. Я назвав їм ім’я вашого чоловіка учора ввечері й…

— Дентон до вас озивався? Ви знаєте, де він?

— Ні, не знаю.

— Це на нього зовсім не схоже. Іноді йому доводиться працювати всю ніч, ведучи спостереження, але на хвилину він завжди виходить на зв’язок.

Я відчув дивний біль десь на самому дні шлунка. Я сказав:

— Він був у нас учора пополудні. Десь уже надвечір. Доповідав про результати свого розслідування.

— Знаю, — сказала вона. — Я телефонувала йому відразу по тому, як він від вас поїхав. Він сказав, йому телефонував хтось іще й залишив повідомлення, що перетелефонує згодом.

Я пригадав, як у Ейбеґнела задзвонив телефон, коли він сидів у нашій вітальні, як я подумав, що то телефонує йому дружина, маючи на меті повідомити, що вона готує йому на вечерю, як він подивився на номер, здивований, що то не його домашній номер, і як перевів дзвінок на голосову пошту.

— Вони йому перетелефонували?

— Я не знаю. То була моя остання розмова з ним.

— Ви мали розмову з поліцією?

— Так. У мене мало не стався серцевий напад, коли вони прийшли до нас сьогодні вранці. Але йшлося про жінку, яку було вбито в її домі, неподалік від Дербі.

— Це тітка моєї дружини, — сказав я. — Ми поїхали її навідати і знайшли мертвою.

— Господи! — сказала місіс Ейбеґнел. — Дуже співчуваю.

Я став обмірковувати свої подальші слова, перш ніж їх сказати, адже віднедавна я виробив у собі звичку не все казати людям, щоб не тривожити їх даремно. Але, схоже, це була політика, що не виправдала себе. Тому я сказав:

— Місіс Ейбеґнел, я не хочу вас налякати, і, я певен, існує дуже поважна причина, чому ваш чоловік досі не обізвався, але думаю, вам треба зателефонувати до поліції.

— Та певно, — сказала вона спокійним голосом.

— Я думаю, ви повинні сказати їм, що ваш чоловік не озивається, хай навіть відтоді, як він останнє до вас озвався, минуло не так багато часу.

— Ви маєте слушність, — сказала місіс Ейбеґнел. — Я збираюся це зробити.

— І ви можете зателефонувати мені в разі, коли станеться щось несподіване. Дозвольте, я дам вам номер свого домашнього