Читати книгу - "Мáліна"

і хоча я певна, що ми танцювати не вміємо, однак докладаєм обоє зусиль, нам має це вдатися, принаймні омана, ми зупиняємося знову й знову, мовби не можемо надивитись одне на одного, та з танцями має це мало спільного. Я весь час тихенько дякую Маліні: Дякую, що прийшов, я ніколи цього не забуду, о, дякую, дякую. Тепер і Меланії захотілось потанцювати із Маліною, звичайно, також і з ним, на якусь мить мене охоплює жах, та я чую, як Маліна спокійно й холодно каже: Ні, на жаль, ми йдемо вже. Маліна відімстив за мене. При виході я опускаю на землю свої рукавички, довгі та білі, Маліна їх підіймає, я опускаю їх на кожній сходинці, і Маліна їх підіймає. Я кажу: Дякую, за все дякую! Нехай падають, каже Маліна, я тобі все підійму.

Мій Батько іде узбережжям в пустелі, до якої мене заманив, він одружився, на піску пише ім’я своєї дружини[292], однак не моєї матері, я помічаю це не відразу, а лише після того, коли він написав першу літеру. Сонце жорстоко палить ті літери, вони лежать на піску наче тіні в заглибленні, і я надіюсь єдино на те, що вітер швидко зітре цей напис, ще до того, як опуститься вечір, але о Боже, Боже, Батько мій повертається із великим золотим жезлом Віденського університету, вкритим розкішно коштовним камінням, на якому я присягала: spondeo, spondeo[293], що хочу з найкращим знанням і сумлінням, і ніколи знання мої, ні за яких обставин. І цим поважним жезлом, який йому не належить, він справді осмілюється це робити, жезлом, на який я клала для обітниці пальці, щоб скласти мою єдину й правдиву присягу, жезлом, на якім присяга моя іще пломеніє, він пише на застиглім піску все те ж ім’я, цього разу вдається мені його прочитати, М е л а НІ я, і ще раз М е л а НІ я, і я думаю в сутінках: Ні, ніколи, ніколи не смів він того учинити. Батько дістався води, він задоволено опирається на золотого жезла, я маю рвучко підбігти, я знаю, що набагато слабша від нього, але зненацька я зможу його захопити, щоб збити із ніг, я стрибаю ззаду йому на плечі, я хочу його лише повалити, задля жезла із Відня, я йому не хотіла б завдати болю, бо цим жезлом я бити його не можу, я ж присягала, я стою та підношу жезл догори, а Батько лежить на піску, прискає люттю шалено, він проклинає мене, бо гадає, що я хочу розбити об нього цей жезл, хочу його ним убити, але я лиш підношу його до неба й виголошую так, що чути до небокраю, понад морем, аж до Дунаю: Я його повертаю зі священної брані. Тримаючи повну жменю піску, пісок — це мої знання, я йду по воді, а Батько не може йти слідом за мною.

У великій опері мого Батька я маю виконувати головну роль, так нібито побажав директор театру, який уже навіть оголосив це, бо публіка мала б тоді сунути натовпом, каже директор, і журналісти кажуть те саме. Вони чекають із записниками в руках, я маю висловити свою думку про Батька, а також про роль, якої я ще не знаю. Сам директор нацуплює на мене костюм, а оскільки пошитий він для когось іншого, то власноручно заколює його шпильками, які мені дряпають шкіру; такий він невправний. До журналістів кажу: Я нічого не знаю, прошу звертатися до мого Батька, я ж нічого не знаю, ця роль не для мене, усе це для того, щоб зібрати великий натовп! Та журналісти пишуть щось зовсім інше, а я не маю вже часу, щоб кричати та рвати їхні записки, бо лишилась одна хвилина до мого виходу, і я бігаю з криком розпачу по усій будівлі театру. Лібрето ніде немає, а я не знаю навіть кількох перших реплік, ця роль не моя. Музика мені добре знайома, о, я знаю її, оцю музику, але ж слова мені невідомі, я не знаю цієї ролі, я ніколи не зможу грати її, і, охоплена розпачем, я питаю у помічника режисера, як звучить перша фраза у першім дуеті, який я маю співати з якимсь молодим чоловіком. Він і всі решта загадково всміхаються, вони знають щось те, чого я не знаю, та що ж усі вони знають? У мене з’являється здогад, та завіса здіймається догори, а внизу — ця велетенська юрба, увесь оцей тлум, я починаю в розпуці співати навгад, співаю «Хто ж мені допоможе, хто ж допоможе!»[294] і знаю, що цього в тексті бути не може, однак зауважую все-таки, що музика глушить мої слова розпачу. На сцені багато людей, дехто із них мовчить з розумінням, дехто, коли настає їхня черга, співає приглушеним голосом, молодий чоловік співає рішуче та гучно, часом він поспіхом радиться потаємно зі мною, я розумію, що в цьому дуеті так чи інакше чути лише його голос, бо мій Батько написав лише його партію, а мою, звісно — ні, бо вишколу я не маю, мене треба тільки показувати. Я маю співати лише для того, щоб надійшли гроші, і я не виходжу з ролі, хоч ця роль не моя, а співаю з останніх сил, щоб тільки Батько нічого не зміг мені заподіяти. «Хто ж мені допоможе!» Потім я забуваю роль, забуваю також, що не маю відповідного вишколу, і нарешті, хоч завіса вже впала, і можна підбити підсумок, я починаю справді співати, проте щось із іншої опери, і я чую, як у спорожнілім театрі лунає мій голос, як він здіймається до найвищих висот і потім сходить до найглибших глибин, «Так усі ми помремо, так усі ми помремо…». Молодий чоловік зауважує, що цієї ролі не знає, проте я співаю далі. «Мертве усе. Усе мертве!» Молодий чоловік виходить, я на сцені сама, вони вимикають світло й залишають мене в цілковитій самотності, у смішному костюмі зі шпильками. «Погляньте на це, мої друзі, хіба ж ви не бачите?!» І з тим великим та звучним тужінням я падаю з того острова, падаю з опери, хоча все ще співаю, «Так умремо ми, щоб нерозлучно…»[295], до оркестрової ями, в якій вже немає оркестру. Я врятувала виставу, та сама лежу із вивихом в’язів між покинутих пультів та крісел.

Батько мій б’є Меланію, а тоді, коли велика собачиця неподалік починає з