Читати книгу - "Мáліна"

кидаюсь їм до ніг і кажу: Тільки мої книжки залишіть у спокої, тільки оці книжки, зі мною робіть що завгодно, зі мною роби, що завгодно, викинь мене з вікна, ну, спробуй це ще раз, так, як колись! Але мій Батько вдає, ніби про ту спробу колишню нічого не знає, він починає брати по п’ять, шість книжок враз, мов упаковку цеглин, і жбурляє їх так, що летять вони шкереберть, у стару шафу. Підручні з цупкими, задубілими пальцями відсувають полиці, усе валиться на підлогу, якусь мить у мене перед очима миготить маска посмертна Кляйста[276], а також портрет Гьордерліна[277], під ним — надпис: тебе, о Земле, люблю я, сумуєш бо ти зі мною![278] я хапаю лиш ці портрети і притискаю до себе, навколо носяться вихором невеликі томи Бальзака, Енеїда[279] зігнута навпіл, підручні б’ють ногами Лукреція і Горація[280], та один з них, не знаючи, що він тримає в руках, починає деякі книги акуратно складати в кутку, мій Батько дає йому стусана (де я бачила вже того чоловіка? це він знищив одну мою книжку на Беатріксґассе), каже до нього по-панібратськи: Що, ти б не відмовився також і з нею, га? А до мене Батько підморгує, я знаю, що в нього на думці, бо той тип усміхається зніяковіло й каже, що він би не проти, і удає задля мене, ніби хоче тепер порядно обходитись із моїми книжками, але я вириваю з ненавистю у нього з рук свої французькі книжки, бо мені дав їх Маліна, я кажу: Я ваша ніколи не буду! А до Батька кажу: Ти завжди торгував усіма нами! Однак Батько горлає: Що, тепер раптом не хочеш, я покажу тобі, я покажу!

Чоловіки залишають будинок, кожен дістав чаєві, вони розмахують своїми великими носовими хустинами та кричать: Хай живе книга! а до сусідів та всіх, хто з цікавості зібрався навколо, кажуть: Ми зробили вже всю роботу. На мене ще звалюються ЛІСОВІ СТЕЖКИ[281] та ESSE HOMO, і я, приголомшена та закривавлена, сиджу навпочіпки серед книжок, так мало статися, бо я ніжно гладила їх щовечора перед тим, як йти спати, а найкращі книжки подарував мені Маліна, цього Батько мій не пробачить мені ніколи, тепер їх усіх неможливо читати, так мало статися, більше немає порядку, і я не знатиму більше ніколи, де стояв Кюрнберґер[282], а де Лафкадіо Герн[283]. Я лягаю поміж книжками, знову їх гладжу, одну за одною, спочатку було їх лиш три, потім — п’ятнадцять, а потім уже понад сотню, і в піжамі я бігала до свого першого стелажа. На добраніч, мої панове, на добраніч, пане Вольтер[284], на добраніч, князю, зичу вам доброго відпочинку, мої невідомі поети, приємних снів, пане Піранделло[285], моє шанування, пане Пруст. Хайре[286], Фукідіде[287]! Це вперше пани бажають мені сьогодні доброї ночі, я намагаюся бути від них подалі, щоб ненароком не заплямувати їх кров’ю. На добраніч, промовляє до мене Йозеф К.[288]

Батько мій хоче залишити матір, він повертається із Америки у фургоні й сидить, наче кучер, який ляскає батогом, біля нього — мала Меланія, яка ходила зі мною до школи, вона вже доросла. Мати моя не хотіла, щоб ми з нею дружили, але Меланія не припиняє тулитись до мене своїм великим, збудженим бюстом, який уподобав собі мій Батько, а мене він відлякує, вона поводиться лицемірно, сміється, має каштанові коси, а потім знову довге біляве волосся, вона хоче ввійти до мене в довіру саме для того, щоб я поступилася їй у чомусь, а мати моя все далі й далі відсувається вглиб фургона, без жодного слова. Я дозволяю Меланії мене обціловувати, але підставляю їй усе лиш одну щоку, допомагаю матері вийти з фургона й починаю вже щось підозрювати — бо всі ми запрошені, маємо нові вбрання, навіть Батько змінив костюм, поголився після довгого переїзду, і ми урочисто входимо до бальної зали з «Війни і миру»[289].

Маліна: Встань, порухайся, походи зі мною туди й сюди, дихай глибоко, глибоко. Я: Я не можу, пробач мені, прошу, і спати не зможу, якщо так буде далі. Маліна: Чому ти усе ще думаєш про «Війну й мир»? Я: Це саме так називається, бо одне йде слідом за іншим, чи не так? Маліна: Не маєш усьому вірити, краще подумай сама. Я: Я? Маліна: Війни й миру немає. Я: Якже це тоді називати? Маліна: Війна. Я: Як же мені віднайти мир? Я хочу миру. Маліна: Іде війна. Ти можеш мати лише короткий передих, не більше. Я: Миру! Маліна: У тобі теж миру немає, у тобі його теж немає. Я: Не кажи цього, сьогодні не треба. Ти жахливий. Маліна: Іде війна. Ти теж є війною. Ти сама. Я: Я — ні. Маліна: Ми всі нею є, і ти теж. Я: Тоді я більше не хочу жити, бо я не хочу війни, приспи мене краще, подбай про кінець. Я хочу, щоб війна закінчилася. Я не хочу так ненавидіти, я хочу, я хочу… Маліна: Дихай глибше, пішли. Уже краще, бачиш, вже краще, я тримаю тебе, пішли до вікна, спокійніше дихай і глибше, зроби паузу, не говори нічого.

Мій Батько танцює з Меланією, це бальна зала з «Війни і миру»; у Меланії перстень, який подарував мені Батько, але йому вже вдалося переконати усіх, що залишить мені у спадок іще коштовніший перстень, після своєї смерті. Моя мати сидить біля мене виструнчена і мовчазна, біля нас — два крісла порожні; і два вільних місця й за нашим столом, бо вони без угаву танцюють. Зі мною мати більше не розмовляє. Ніхто не просить мене до танцю. Заходить Маліна, а італійська співачка співає: Alfin tu giungi, alfin tu giungi[290][291]! Я зіскакую з місця й обіймаю Маліну, я палко прошу його танцювати зі мною, я з полегкістю усміхаюсь до матері. Маліна бере мою руку, ми стоїмо, притулившись одне до одного, на краю танцювального кола, так, щоб Батько нас бачив,